Епілог

Минуло два роки.

Сонячне світло заливало терасу біля будинку на березі озера, де колись усе почалося. Єва сиділа в плетеному кріслі з чашкою кави, її волосся розвівав легкий вітерець. Коул вийшов назовні, тримаючи тарілку з млинцями, і зробив кумедний поклон:

— Сніданок для моєї королеви.

— О, ти вже навчився їх не підпалювати? — підколола його Єва, але очі сяяли любов’ю.

— Ей, минулого разу вони були з “карамельною скоринкою”! — заперечив він, і обидва розсміялися.

Вона підвелася й обійняла його за шию.
— Знаєш, я ніколи б не подумала, що закохаюся в свого кращого друга.

— А я знав, — самовпевнено всміхнувся він.
— Брехун, — прошепотіла вона й поцілувала його.

У цей момент на терасу вибігла маленька дівчинка з кучерявим волоссям — донечка друзів  Мії і Алекса 
— Дядьку Коуле! Тітко Єво! — вигукнула вона й стрибнула їм на руки.

Коул закотив очі, але пригорнув малу.
— Ну от, навіть поцілуватися нормально не дають.

— Це знак, — засміялася Єва. — Що час йти всередину, бо там усі чекають.

Вони зайшли в дім, де за великим столом уже зібралася родина: Мія й Алекс, Андре з Мігелем. Сміх, жарти й запах домашньої їжі наповнювали кімнату.

Єва й Коул зустрілися поглядами. І в цих очах було все: спогади про дружбу, довгі роки нерозуміння, першу ніч кохання й теперішнє щастя.

Він тихо прошепотів їй на вухо:
— Я ж казав: ти назавжди моя.

Вона посміхнулася й відповіла так само тихо:
— А ти мій. Завжди.

І їхній сміх злився з гучними голосами родини — справжній хепі-енд, але це тільки початок їхнього нового розділу.