Розділ 20. Ніч у дощі

Вечірка стихала, і вони з Коулом вирішили йти додому. Коли вони вийшли на вулицю, небо розкололося громом — і на місто хлинула злива.

Єва зойкнула, прикриваючи голову руками.
— О ні! Ми ж промокнемо до нитки!

— Тоді біжимо! — засміявся Коул і схопив її за руку.

Вони бігли вулицею, сміючись, ковзаючи на мокрому асфальті, поки зупинилися прямо під ліхтарем. Їхнє дихання виривалося клубами в холодному повітрі, волосся й одяг липли до тіла.

— Ми виглядаємо жахливо, — видихнула Єва, відкидаючи з обличчя мокре волосся.

— Ти виглядаєш найкрасивішою жінкою у світі, — сказав Коул без тіні жарту.

Її серце стиснулося. Вона відчула, як слова прорізали щось глибоко всередині. Але разом із теплом у грудях з’явився й страх.

— Коуле… ми ж друзі з дитинства. Це все так швидко… — її голос затремтів, а сльози змішалися з краплями дощу.

Він обхопив її обличчя долонями, нахилившись так близько, що їхні носи торкнулися.
— Мені байдуже, скільки часу пройшло. Я більше не можу прикидатися, що ти для мене просто подруга. Я тебе хочу. Я тебе кохаю.

Її губи тремтіли. Вона боялася зізнатися у власних почуттях, але його очі палали такою відданістю, що вона більше не витримала.

Єва кинулася в його обійми, і їхній поцілунок під зливою був іншим — глибшим, відчайдушним, наче обіцянка. Його руки стискали її талію, її пальці впліталися в його мокре волосся. Вони були цілком у цьому моменті: у мокрому місті, в дощі, який змивав усі сумніви.

— Якщо ми помремо від застуди, це буде твоя вина, — прошепотіла вона, коли їхні губи відривалися на секунду.

— Помремо разом, — усміхнувся він і знову поцілував її.