Розділ 13. Сварка , що палає

Єва грюкнула дверима гуртожитку, ледве стримуючи сльози. Вона знала — ще трохи, і вибухне. Але замість тиші в кімнаті на неї чекав Коул, розвалившись на її дивані.

— Чудово, — зірвалася вона. — Ти тепер ще й ключі від моєї кімнати маєш?

— Ага, — він ліниво посміхнувся. — Із дитинства. Забула?

— Я хочу, щоб ти перестав контролювати моє життя! — крикнула вона, кидаючи сумку на підлогу. — Ти поводишся так, ніби маєш право вирішувати, з ким мені дружити чи спілкуватися!

Коул підвівся, його очі спалахнули.
— Бо ти сліпа, Єво! Він дивиться на тебе, як на здобич!

— А ти? — її голос затремтів, але вже від злості. — А ти дивишся на мене як? Як на власність?

Він зробив крок до неї.
— Ні, — прошепотів. — Як на єдину людину, без якої я не можу.

Вона відступила, але він схопив її за руку, утримуючи.
— Відпусти, — прошипіла.

— Скажи, що тобі байдуже, і я відпущу, — його голос був тихим, але небезпечним.

Її груди ходили ходором. Вона відчула його подих біля своїх губ, і серце шалено закалатало. Їхні очі зустрілися, і між ними було стільки напруги, що повітря ніби наелектризувалося.

— Ти зводиш мене з розуму… — прошепотіла вона, і він різко нахилився ближче.

Їхні губи майже торкнулися, коли Єва схаменулася й різко відштовхнула його.
— Ні! — вигукнула вона, задихаючись. — Я не дозволю тобі зруйнувати все.

І, не давши йому відповісти, вибігла з кімнати, залишивши Коула стояти з розбитим поглядом.