Розділ 12. Іскри ревнощів

Єва сиділа в студентському кафе зі своїм одногрупником Натаном. Вони обговорювали проект, сміялися, і, вперше за останні дні, вона почувалася спокійно.

— Ти класно малюєш, — сказав Натан, нахиляючись ближче, щоб показати нотатки.

Єва саме хотіла відповісти, коли раптом за їхнім столиком з’явилася тінь.

— О, яке миле побачення, — пролунав знайомий голос.

Вона підняла очі — і побачила Коула. Його руки були схрещені на грудях, а усмішка така самовпевнена, що хотілося заїхати йому по зубах.

— Це не побачення, — різко сказала вона.

— Ага, звісно, — протягнув він, ковзаючи поглядом по Натану. — Тільки от він дивиться на тебе так, наче вже вибрав весільний костюм.

Натан збентежено кашлянув.
— Ми просто обговорюємо проект.

— Проект? — Коул сів поруч, нахабно відсунувши Єву ближче до себе. — А можна мені теж долучитися? Я чудово розбираюся в… усьому.

Єва закотила очі.
— Коуле, йди займайся своїми справами.

— А я й займаюся, — він нахилився так близько, що його губи майже торкалися її вуха. — Слідкую, щоб ти не потрапила в погану компанію.

— Погану? — обурився Натан.

— Так, бо кращу компанію, ніж я, вона все одно не знайде, — підморгнув Коул.

Єва мало не вибухнула. Вона відштовхнула його й прошипіла:
— Ти нестерпний!

— Можливо, — його усмішка стала м’якшою. — Але подивись мені в очі й скажи, що тобі байдуже.

Її серце стиснулося, бо сказати цього вона не могла. І він це бачив.