Розділ 8. Втеча , яка не вдалася

Єва майже бігла вулицею, тримаючи сумочку так, ніби вона могла захистити її від власних думок. «Це просто кава, просто друзі…» — повторювала собі, але в грудях усе кипіло. Його погляд, його голос, те, як він нагодував її з виделки — це було занадто.

— Єво! — позаду пролунав знайомий голос.

Вона пришвидшила крок, роблячи вигляд, що не почула. Але вже за мить сильна рука схопила її за лікоть і змусила зупинитися. Вона різко обернулася.

— Відпусти! — її очі блищали від емоцій.
— Ні, — Коул стояв близько, майже небезпечно близько. — Ти тікаєш від мене чи від себе?

— Від нас! — вирвалося у неї. — У нас нічого немає. Ми друзі, зрозумів? Друзі!

Він тихо засміявся, але без звичної легкості.
— Друзі не дивляться один на одного так, як ти дивилася на мене в кав’ярні.

Вона відчула, як щоки обпікає полум’я сорому й бажання.
— Ти уявив.

— Уявив? — він наблизився ще на крок, і вона відчула тепло його тіла. — Тоді подивися мені в очі й скажи, що тоді нічого не було.

Її губи тремтіли, але слова не з’являлися. І ця тиша видала більше, ніж будь-яке зізнання.

Коул усміхнувся тією своєю напівнахабною, напівніжною усмішкою й шепнув:
— Я знав.

Його пальці ковзнули вниз її руки, затрималися на зап’ясті. Єва зробила крок назад, серце калатало, та все одно не відпустила його погляду.

— Ти небезпечний, — прошепотіла вона.
— А ти — моя найбільша небезпека, — відповів він.

Вона різко розвернулася й побігла далі, але цього разу вже з посмішкою, що вперто не сходила з губ. А Коул залишився стояти посеред вулиці з тим задоволеним виразом обличчя, ніби щойно виграв перший раунд.