Розділ 5. Несподівани водій

Єва вийшла з корпусу університету, обтяжена конспектами й думками. День був виснажливий, і вона мріяла лише про те, щоб дістатися додому й заховатися під ковдрою.

Раптом біля тротуару зупинилася чорна машина. Скло водійських дверей плавно опустилося.
— Підкинути? — знайомий голос змусив її серце зробити сальто.

Коул.

— Ти… ти що тут робиш? — запитала вона, намагаючись виглядати спокійно.
— Чекаю одну вперту дівчину, яка завжди вдає, що їй не потрібна допомога, — з нахабною усмішкою відповів він.

— Я можу сама доїхати, — пробурмотіла вона, хоча ноги вже самі зробили крок уперед.

— Звісно можеш. Але я все одно тебе підкину, — відчинив дверцята пасажирського сидіння.

Єва закотила очі, але сіла. У машині пахло його парфумами — теплими, трохи деревними. Її пальці нервово стискали конспекти.

— Як лекції? — наче між іншим кинув він.
— Нормально.
— Ага, звучиш так, ніби тебе щойно катували, — він усміхнувся, кидаючи на неї швидкий погляд.

Її щоки спалахнули.
— Чому ти такий… дратівливий?
— Я? — Коул зобразив невинність. — Може, ти просто занадто легко дратуєшся?

Машина мчала вечірнім містом, а між ними повисла тиша, яка зовсім не була незручною. Єва відчувала, як серце калатає.

Коли він загальмував біля її гуртожитку, нахилився ближче:
— Єво, ти ж знаєш, що я завжди поруч. Навіть якщо ти робиш вигляд, що тобі все одно.

Їхні погляди зустрілися, і вона завмерла. Мить — і він міг би нахилитися ще ближче. Але Коул відкинувся на спинку сидіння й усміхнувся:
— До завтра.

Вона вискочила з машини, але ще довго стояла на тротуарі, дивлячись, як його авто зникає за рогом. Її щоки горіли, а в голові лунало лише одне:
«Чорт, здається, я в біді…»