Глава 36

Ранок почався як завжди, але для Юліани він був іншим. Світло сонця проникало крізь вікна, висвітлюючи кімнату, де спали її донечки. Вона прокинулася з усмішкою, але в її очах була тінь смутку. Вона знала, що цей день буде останнім. Вона відчувала це. Вона поцілувала сплячих дівчаток, що були її сенсом життя, і в її душі змішалися дві протилежні емоції: безмежна любов і гіркий, пекучий біль.

Вона тихо пішла на кухню, щоб приготувати сніданок для Євгена. Він сидів за столом, працюючи над документами для фонду, що допомагав дітям з пороком серця. Цей фонд був його способом вшанувати пам'ять про Таню, а тепер, він знав, що це буде і для Юліани.

— Гарного дня, кохана, — сказав він, цілуючи її в чоло. — Я сьогодні повернуся раніше. Ми підемо гуляти з дівчатками.

— Я чекаю, — відповіла Юліана, її голос був тихим, але сповненим любові. Вона провела його до дверей, і її очі були наповнені сльозами.

Після того, як Євген пішов, Юліана пішла до дитячої кімнати, де спали Емілія та Анелія. Вона сіла на підлогу поруч з ліжечками, дивлячись на своїх донечок. Їхні маленькі обличчя, їхні крихітні ручки, їхній тихий, спокійний подих. Вона відчувала, як її серце розривається від болю. Вона не хотіла залишати їх. Вона хотіла бачити, як вони ростуть, як вони граються, як вони йдуть до школи.

— Мої дівчатка… — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Мама вас дуже любить. Мама завжди буде поруч. Вона буде вашим ангелом-охоронцем.

Раптом вона відчула, як її серце стискається, наче його хтось тисне залізою рукою. Вона відчула, як її дихання перехоплює, а по тілу пробіг холодний піт. Вона спробувала піднятися, але її ноги підкосилися, і вона впала на підлогу.

Дівчатка, почувши крик мами, почали плакати. Їхній плач був гучним і відчайдушним. Олена, що була на кухні, почула плач дівчаток і кинулася до дитячої кімнати. Вона побачила, що Юліана лежить на підлозі, її обличчя було блідим, а очі закриті.

— Юліано! — вигукнула Олена, її голос був сповнений жаху.

Вона підійшла до неї, і її руки затремтіли. Вона взяла її за руку, а в неї був дуже слабкий пульс. Вона відчувала, як її серце зупиняється.

— Швидка! Швидка! — закричала вона, її голос був сповнений жаху.

Андрій Петрович, який був у саду, почувши крик Олени, кинувся до будинку. Він побачив, що Юліана лежить на підлозі, і його серце стиснулося від болю.

— Швидко, дзвони в швидку! — крикнула Олена. — Я залишаюся з дівчатками!

Андрій Петрович одразу ж подзвонив у швидку, а потім набрав Євгена.

— Євгене, — прошепотів він, його голос тремтів. — Це… це Юліана…

На повній швидкості, ігноруючи правила дорожнього руху, Євген мчав до лікарні. В його голові лунали слова батька, наче відлуння. "Юліана… це… Юліана…" Він не міг повірити в це, його серце шалено калатало, а долоні спітніли від напруги. Він не міг змиритися з думкою, що втратить свою кохану. Він уявляв її усмішку, її теплі обійми, її ніжний голос. Він не міг повірити, що все це може зникнути. Його думки були лише про Юліану, про те, як вона була з ним, коли він втратив Таню, і як він тепер повинен бути з нею.

"Я не можу втратити її… Я не можу!" — крутилося в його голові. Він намагався переконати себе, що це лише сон, що він прокинеться і все буде, як раніше. Але він знав, що це не так. Він знав, що життя не завжди дає другий шанс. Він відчув, як його серце стискається від болю, а його очі наповнюються сльозами. Він не міг цього винести. Він не міг повірити, що втратить свою кохану.

Коли Євген приїхав до лікарні, Юліану вже забрали в реанімацію. Він сидів у коридорі, його обличчя було блідим, а очі — повними сліз. Андрій Петрович сидів поруч, намагаючись його підтримати, але це не допомагало.

"Що сталося?" — думав Євген. — "Чому я не побачив? Чому я не знав? Чому я не був поруч?"

Його серце стискалося від безсилля, а його думки були лише про Юліану, про те, як вона була з ним, коли він втратив Таню, і як він тепер повинен бути з нею.

Через кілька годин з реанімації вийшла лікарка. Її обличчя було серйозним, а в очах було стільки співчуття, що Євген одразу все зрозумів.

— Лікарю… як вона? — прошепотів Євген, його голос тремтів.

Лікарка похитала головою, і її очі наповнилися сльозами.

— Прийміть мої співчуття… Юліана померла…

Світ Євгена знову розлетівся на друзки. Він відчував, як його серце розривається від болю. Він не міг повірити в почуте. Він підскочив, його обличчя було сповнене гніву та відчаю.

— Ні! Це неправда! — закричав він, його голос був сповнений болю. — Вона не могла померти! Вона обіцяла, що буде зі мною!

Андрій Петрович спробував його заспокоїти, але це не допомогло. Євген бив кулаками об стіни, кричав, і його сльози текли по щоках. Він не міг цього винести. Лікарі були змушені вколоти йому снодійне.

Коли Євген заснув, Андрій Петрович подзвонив Олені.

— Олено… — прошепотів він, його голос тремтів. — Наша пташка… наша Юліана… померла…

Олена, почувши ці слова, відчула, як її серце стискається від болю. Вона не могла повірити в почуте. Її сльози текли по щоках, і вона ридала, притискаючи до себе одну з дівчаток. Вона втратила свою невістку, яка стала для неї дочкою.

Через кілька днів відбулося поховання. Уся родина, друзі, знайомі, прийшли, щоб попрощатися з Юліаною. Її труна була вкрита білими трояндами, що були її улюбленими квітами. Пані Олена, Андрій Петрович, Євген, всі вони були одягнені в чорне. Вони сиділи, тримаючись за руки, і в їхніх очах були сльози.

Коли гріб опустили в землю, Євген не міг більше стримувати сліз. Він впав на коліна, його тіло тремтіло, а його голос був сповнений болю.

— Як я… як я виховаю наших доньок? — кричав він, його сльози текли по щоках. — Як я скажу їм, що їхня мама… їхній ангел-охоронець… померла?

І в той момент вони всі зрозуміли, що їхнє життя змінилося назавжди. Вони втратили свою доньку, свою невістку, свою матір. Але вони також знали, що Юліана завжди буде з ними. Вона буде жити в серцях своїх доньок, в серці Євгена, в серці Олени та Андрія Петровича. Її пам'ять буде жити вічно.