Глава 35

Два місяці пролетіли, як один день, що згасав. Два місяці, що стали для Юліани вічністю. Вона намагалася жити, як раніше, насолоджуватися кожною миттю з дівчатками, але її стан з кожним днем погіршувався. Їй ставало все важче дихати, серце боліло, а ноги тремтіли від слабкості. Вона намагалася приховувати ці симптоми, але це було дедалі складніше. Її обличчя стало блідим, а під очима залягли темні кола. Коли Євген питав, що з нею, вона завжди відмахувалася, кажучи, що це просто втома від недосипання.

Але одного ранку, коли Юліана намагалася підняти одну з дівчаток, вона відчула, як її серце шалено калатає, а по тілу пробіг холодний піт. Вона ледь не впала. Її руки затремтіли, і вона ледь втримала дитину. Вона зрозуміла, що не може більше приховувати це. Це було не просто "погано", це було небезпечно. Вона не хотіла, щоб її доньки бачили її такою. Вона вирішила піти до лікаря, не сказавши нікому.

Лікарка, та сама, що повідомила їй про порок серця, зустріла її з серйозним обличчям. Вона одразу помітила, як сильно змінилася Юліана за два місяці.

— Юліано, що з вами? — запитала вона, її голос був сповнений тривоги.

— Мені дуже погано, лікарю, — прошепотіла Юліана, її голос тремтів. — Серце болить, дихати важко...

Лікарка швидко зробила Юліані кардіограму. Коли вона подивилася на результати, її обличчя пополотніло. Вона подивилася на Юліану, і в її очах було стільки співчуття, що Юліана одразу все зрозуміла.

— Юліано, це… це остання стадія, — прошепотіла лікарка. — Я не можу вам нічим допомогти. Операцію робити не можна, ваше серце не витримає.

Світ Юліани знову розлетівся на друзки. Остання стадія. Це означало, що часу не залишилося зовсім. Вона відчувала, як її серце стискається від болю, а її очі наповнюються сльозами. Вона хотіла кричати, бити кулаками об стіни, але її тіло було надто слабким.

— Скільки… скільки мені залишилося? — запитала вона, її голос був ледь чутним.

— Ми не знаємо, — відповіла лікарка, її очі були сповнені сліз. — Може, два-три місяці. Не більше.

Ця цифра пролунала, як вирок. Два-три місяці, щоб попрощатися з дівчатками, з Євгеном, з усією родиною. Вона похитала головою, не в змозі повірити в почуте. Вона вибігла з кабінету, не звертаючи уваги на слова лікарки, і поїхала додому.

Вдома Юліана зібрала всю родину. Євген, пані Олена та Андрій Петрович сиділи за столом, дивлячись на неї з тривогою. Вони бачили, як її обличчя пополотніло, а очі були червоними від сліз.

— Юліано, що сталося? — запитав Євген, його голос був сповнений тривоги. — Ти була у лікаря?

Юліана зробила глибокий вдих, збираючись з силами. Вона знала, що ця розмова буде найважчою в її житті.

— Я… я мушу вам щось сказати… — прошепотіла вона, її голос тремтів.

— У мене… у мене порок серця… — промовила вона, і її слова пролунали в тиші, як вибух. — Це остання стадія…

Євген, пані Олена та Андрій Петрович дивилися на неї здивованими очима. Вони не могли повірити в почуте.

Євген, пані Олена та Андрій Петрович дивилися на неї здивованими очима. Вони не могли повірити в почуте.

— Це… це неможливо… — прошепотів Євген, його обличчя пополотніло. — Чому ти не сказала раніше?

— Я… я не хотіла вас засмучувати… — ридала Юліана, її сльози текли по щоках. — Я думала, що це можна вилікувати… Але хвороба росла дуже швидко…

Євген підскочив, його обличчя було сповнене гніву та відчаю.

— Ти думала, що це можна вилікувати?! — закричав він, його голос тремтів. — Чому ти не сказала мені? Я б тобі допоміг! Я б зробив все, щоб тебе врятувати!

— Я… я не хотіла, щоб ти переживав… — ридала Юліана, її тіло тремтіло. — Я не хотіла, щоб ти бачив, як я помираю…

— Ти не помираєш! — закричав Євген, його голос був сповнений болю. — Я не дозволю!

— Операцію робити не можна, — прошепотіла Юліана, і ці слова були як ляпас. — Мені залишилося… може, три місяці…

Тиша. Оглушлива, повна відчаю тиша. Євген, пані Олена та Андрій Петрович дивилися на неї з очима, повними сліз. Вони не могли повірити в почуте.

— Ми… ми будемо боротися, — прошепотів Євген, його голос тремтів. — Ми знайдемо найкращих лікарів! Ми знайдемо ліки!

— Євгене, — промовила Юліана, її голос був сповнений болю. — Не треба… Просто... Просто будь поруч. Будь поруч зі мною, з нашими дівчатками.

І в той момент вони всі зрозуміли, що боротьба закінчена. Залишився лише час, щоб насолодитися останніми митями разом.

Євген, який досі стояв, мов остовпілий, відчув, як його ноги підкошуються. Він повільно опустився на стілець, дивлячись на Юліану, його обличчя було блідим, а очі – повними болю. Він не міг повірити в почуте. Як це можливо? Як могла його кохана, його Юліана, помирати? Він пригадав, як Таня померла від такої ж хвороби, і в його голові закрутилися думки. Він не міг цього допустити.

— Юліано… — прошепотів він, його голос тремтів. — Чому ти не сказала мені? Я б тобі допоміг! Я б зробив все, щоб тебе врятувати!

— Я… я не хотіла, щоб ти переживав… — ридала Юліана, її тіло тремтіло. — Я не хотіла, щоб ти бачив, як я помираю…

— Ти не помираєш! — закричав Євген, його голос був сповнений болю. — Я не дозволю!

Пані Олена, що сиділа поруч, відчула, як її власне серце стискається від болю. Вона не могла повірити в почуте. Це було, як кошмар, що повторювався знову і знову. Вона згадала, як втратила свою доньку, і тепер мала втратити і свою невістку. Вона не могла цього винести.

— Юліано… — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Це… це неможливо…

Юліана похитала головою, її очі були повні сліз.

— Я… я не хотіла, щоб ви переживали… — прошепотіла вона. — Але я не можу більше приховувати це.

Андрій Петрович, який до цього часу був стриманим, тепер не міг стримати сліз. Він піднявся, підійшов до Юліани, обійнявши її.

— Моя дівчинко… — прошепотів він, його голос тремтів. — Ти… ти така сильна…

Юліана відчула, як його сльози падають на її волосся, і вона міцно обійняла його у відповідь. Вона відчувала, що він був її єдиною опорою.