Глава 34

Минуло вісім місяців після народження Емілії та Анелії. Вісім місяців щастя, наповненого дитячим сміхом, безсонними ночами і безмежною любов’ю. Юліана, незважаючи на постійну втому, була найщасливішою матір'ю. Вона повністю присвятила себе дівчаткам, насолоджуючись кожною миттю їхнього росту. Вона сиділа біля ліжечок годинами, спостерігаючи, як вони дихають, як стискають свої крихітні кулачки. Вона запам’ятовувала кожну їхню усмішку, кожен їхній крик, кожен їхній рух, ніби намагаючись викарбувати ці моменти в пам’яті назавжди.

Але її таємниця, її біль, ніколи не відпускала. Вона старанно ховала свої ліки, приходила до лікаря таємно, щоб ніхто нічого не помітив. Євген бачив, що вона втомлена, але списував це на догляд за двійнятами. Він не міг знати, що за її усмішкою ховається страх. Юліана відчувала, як її серце стає слабшим, як дихання стає важчим, але вона мовчала. Вона боялася зруйнувати щастя своєї родини, яке так крихко збиралося по частинах після смерті Тані.

Настав день чергового огляду. Юліана, залишивши дівчаток на пані Олену, поїхала до лікарні. Серце її калатало від тривоги, адже вона помічала, що їй стає все важче дихати, а серце частіше боліло. Вона намагалася ігнорувати ці симптоми, але вони були дедалі настирливішими. Вона боялася того, що почує, але не могла не поїхати. Вона сіла в машину, відчуваючи, як холодний піт проступає на її шкірі. В її голові промайнули думки про Танечку, про її хворобу, про її смерть. "Невже і я?" — прошепотіла вона, і в її голові закрутилися думки.

Лікар, та сама, що повідомила їй про порок серця, зустріла її з серйозним обличчям.

— Юліано, нам треба поговорити, — сказала вона, її голос був тихим. — Присядьте.

Юліана одразу зрозуміла, що новини будуть поганими.

— Я вивчила ваші останні аналізи, — продовжила лікар. — І я повинна бути з вами чесною. Лікування, яке ми призначали, не дало результатів. Хвороба розвивається дуже швидко.

Юліана відчула, як її серце опускається в п'яти. Її думки були лише про донечок, про їхні маленькі обличчя, їхній сміх.

— Я не розумію… — прошепотіла вона. — Як це можливо? Я ж приймала всі ліки…

— Я знаю, — відповіла лікар, її очі були сповнені співчуття. — Але хвороба, на жаль, прогресує. Якщо спочатку це була перша стадія, то зараз… зараз вже третя. І це все за вісім місяців.

Юліана відчула, як світ навколо неї розпливається. Третя стадія. Це означало, що часу залишилося зовсім мало. Вона, що зазвичай була сильною, тепер відчувала, як її тіло стає млявим. Її думки були лише про донечок, про їхні маленькі обличчя, їхній сміх. Вона згадувала, як вони вперше посміхнулися, як вперше сказали "мама". Вона не хотіла залишати їх. Вона хотіла бачити, як вони ростуть, як вони граються, як вони йдуть до школи.

— Скільки… скільки мені залишилося? — запитала вона, її голос був ледь чутним.

Лікар зітхнула, її обличчя було сповнене болю.

— Ми не знаємо. Ми будемо давати вам сильніші ліки, щоб сповільнити зростання хвороби. Але ми не можемо гарантувати, що вони допоможуть. Можливо… можливо, якщо хвороба буде рости в такому темпі… п'ять місяців. Не більше.

П'ять місяців. Ця цифра пролунала, як вирок. П'ять місяців, щоб насолодитися останніми митями з донечками. П'ять місяців, щоб підготуватися до того, що вона залишить їх одних. Сльози, які вона намагалася стримати, хлинули з її очей.

— Ні… це… це не може бути… — ридала вона, її тіло тремтіло.

Вона схопилася, немов у паніці. Вона не могла більше залишатися в цій кімнаті, де їй винесли вирок. Вона вибігла з кабінету лікаря, не звертаючи уваги на її слова.

Юліана бігла по коридорах лікарні, її сльози текли по щоках, а в її голові лунали слова лікаря, наче відлуння. Вона сіла в машину і поїхала додому. Вона не знала, як сказати Євгену. Як сказати пані Олені та Андрію Петровичу. Як сказати своїм дівчаткам.

Вдома її зустріла пані Олена.

— Юліано, що з тобою? — запитала вона, помітивши її заплакане обличчя. — Що сталося?

Юліана не могла нічого сказати. Вона лише похитала головою, її тіло тремтіло. Вона пішла до дитячої кімнати, де спали Емілія та Анелія.

Вона сіла на підлогу поруч з ліжечками, дивлячись на свої донечки. Вони були такими гарними, такими невинними. Їхні маленькі обличчя, їхні крихітні ручки, їхній тихий, спокійний подих. Вона відчувала, як її серце розривається від болю. Вона не хотіла залишати їх. Вона хотіла бачити, як вони ростуть, як вони граються, як вони йдуть до школи.

Юліана обережно, щоб не розбудити їх, взяла одну з донечок, Анелію, на руки. Вона притиснула її до себе, вдихаючи її запах, її тепло. Сльози текли по її щоках, падаючи на її крихітне обличчя.

— Моя Анелія… моя маленька… — прошепотіла вона, її голос був наповнений болем. — Я не хочу залишати тебе. Я так хочу бути з тобою…

Потім вона взяла на руки і Емілію, притиснувши її до себе.

— Моя Емілія… — прошепотіла вона. — Будь сильною. Ти повинна бути сильною.

Вона сиділа так, обіймаючи своїх донечок, і в її душі змішалися дві протилежні емоції: безмежна любов і гіркий, пекучий біль. Вона зрозуміла, що повинна підготуватися. Вона повинна підготувати Євгена. Вона повинна сказати йому правду.

Юліана знала, що вона не може більше приховувати це. Вона повинна сказати йому правду. Але вона також знала, що це буде найважчим, що вона коли-небудь робила. Вона віддала дівчаток, поклавши їх у ліжечка, і вийшла з кімнати. Вона пішла шукати Євгена, щоб сказати йому правду, яка зруйнує його світ, але яка звільнить її душу.