Глава 33

Два місяців промайнули, як один день, наповнені підготовкою до пологів, щастям і ніжністю. Юліана насолоджувалася кожною миттю вагітності, попри величезний живіт. Її обличчя знову сяяло, а в очах з'явився той самий вогник життя, що згас після смерті Тані. Вона та Євген готувалися до народження своїх донечок з величезною любов'ю, облаштовуючи дитячу кімнату, купуючи найменші сукні та м'які іграшки. Але доля, здавалося, не хотіла відпускати їх так просто. На початку восьмого місяця, коли до пологів залишалося ще кілька тижнів, одного вечора у Юліани раптово почалися перейми.

Спочатку це були легкі, ледь помітні спазми внизу живота, які вона списала на втому. Але вони ставали все сильнішими і частішими. Коли біль став нестерпним, вона зрозуміла, що це не просто тренувальні перейми. Вона повільно піднялася з ліжка, її обличчя пополотніло, а по тілу пройшов холодний піт.

— Євгене… — прошепотіла вона, її голос тремтів від болю. — Здається… здається, почалося.

Євген, який спав міцним сном, миттєво прокинувся. Він побачив її змарніле обличчя і одразу все зрозумів. Навіть попри те, що до пологів залишалося ще кілька тижнів. Він, мов ураган, почав збирати речі, які були вже давно приготовані: документи, одяг, речі для малюків. Його руки тремтіли, але він намагався не показувати свого страху. Він допоміг Юліані одягнутися, обережно підтримуючи її. Кожна перейма була для неї справжнім випробуванням, але вона трималася, стискаючи зуби і дихаючи так, як її вчили на курсах для вагітних.

Вони обережно спустилися вниз, де їх вже чекали пані Олена та Андрій Петрович, які почули метушню.

— Швидко! — вигукнув Андрій Петрович, кидаючись до машини. — Негайно в пологовий! Не хвилюйтеся, діти, все буде добре!

Поїздка до пологового будинку була для Юліани справжньою мукою. Вона сиділа на задньому сидінні, міцно стискаючи руку Євгена, який сидів поруч. Кожні кілька хвилин її тіло пронизував різкий, пекучий біль. Юліана кричала, її голос був сповнений болю.

— Тримайся, кохана! Ми вже майже на місці! — шепотів Євген, цілуючи її в скроню. — Я тут, я поруч! Я тебе не залишу!

Він відчував її біль, його серце стискалося від безсилля, але він знав, що повинен бути її опорою.

У пологовому будинку їх вже чекали. Юліану одразу ж відвезли до пологової зали. Лікарі були готові до передчасних пологів, вони працювали швидко і злагоджено. Євген був поруч з Юліаною, тримаючи її за руку. Він був її підтримкою, її силою. Він витирав їй піт з чола, шепотів слова любові та підбадьорення.

— Ти впораєшся, моя рідна! Ти сильна! Ти все зможеш! — говорив він, відчуваючи, як його власні сили вичерпуються від переживань.

Але Юліана була на межі своїх можливостей. Біль був нестерпним. Її тіло було виснажене, але вона знала, що повинна триматися заради своїх дівчаток. Вона відчувала, як кожна перейма вичавлює з неї останні сили, але думка про двох крихітних дівчаток, які скоро побачать світ, давала їй надлюдську силу.

Нарешті, після кількох годин мук, пролунав перший крик.

— Є перша! — вигукнула акушерка, і Юліана відчула неймовірне полегшення. — Емілія!

Лікар обережно поклав крихітне тільце на її груди. Це була дівчинка. Маленька, тендітна, але така жива. Її крик був найсолодшою мелодією в її житті.

— Наша Емілія… — прошепотіла Юліана, її сльози текли по щоках, змішуючись зі сльозами радості.

Але біль повернувся.

— Іще одна! — вигукнула акушерка, і через кілька хвилин пролунав другий крик. — Анелія!

Юліана відчула ще одне неймовірне полегшення. На її груди поклали ще одне крихітне тільце.

Дві дівчинки. Маленькі, але такі сильні. Юліана лежала, обіймаючи їх обох, а її серце, здавалося, готове було вистрибнути з грудей від щастя. Вона подивилася на Євгена, його очі були червоними від сліз, але він був найщасливішим чоловіком на світі.

— Вони… вони такі красиві… — прошепотів Євген, цілуючи її в чоло, а потім обережно, з трепетом, цілуючи кожну з донечок. — Наші дівчатка…

Юліана посміхнулася, її тіло було виснаженим, але її душа співала. Вона відчувала, що після всієї темряви, після всіх страждань, нарешті прийшло справжнє, безмежне щастя.

Після того, як дівчаток забрали на огляд, Юліана відчула, як її тіло повільно відходить від пологів. Вона лежала в палаті, її розум був чистим, а серце спокійним. Євген сидів поруч, тримаючи її за руку. До них зайшла лікар. Її обличчя було серйозним, і це одразу насторожило Юліану.

— Юліано, нам треба поговорити, — почала лікар, її голос був тихим. — Я знаю, що зараз не найкращий час для цього, але це дуже важливо.

Юліана та Євген здивовано перезирнулися.

— Щось не так з дівчатками? — спитав Євген, його голос був сповнений тривоги.

— Ні, з дівчатками все чудово, — відповіла лікар, посміхаючись. — Вони абсолютно здорові. Анелія трохи менша, але це нормально для двійнят. Мова йде про вас, Юліано.

Юліана відчула, як її серце починає битися швидше.

— Ми взяли у вас деякі аналізи… і вони показали, що у вас починається перша стадія пороку серця.

Світ Юліани знову розлетівся на друзки. Вона відчула, як холодний піт проступає на її шкірі. Порок серця… Те саме слово, яке зруйнувало їхню сім'ю, забравши Танечку.

— Ні… це… це неможливо! — вигукнула Юліана, її очі були широкими від жаху. — Це якась помилка! Моя сестра… рік тому вона померла від пороку!

Лікар кивнула, її обличчя було сповнене співчуття.

— Ми знаємо, Юліано. Ми вивчали історію вашої сестри. Пороки серця можуть бути генетичними. Ми вважаємо, що у вас це може бути спадковим. Але не хвилюйтеся, це лише перша стадія, і ми можемо її контролювати. Але ви повинні знати про це і бути під постійним наглядом.

Юліана сиділа, мов у тумані. Генетичне. Це слово відгукнулося в її душі, як дзвін. Вона подивилася на Євгена, на його щасливе, нічого не підозрююче обличчя, і зрозуміла, що не може йому сказати. Не зараз. Не після того, як він стільки пережив. Вона вирішила, що буде приховувати це від нього, від усіх. Це буде її таємниця.