Глава 32

Минуло сім місяців, і час, що колись тягнувся, як нескінченна пустеля, тепер летів, мов птах. Сім місяців після тієї дивовижної ночі, коли Юліана та Євген дізналися про вагітність. За цей час їхній дім, що колись був поглинений горем, знову наповнився життям. Замість гнітючої тиші, тут лунали тихі розмови, м'які усмішки та ніжні дотики. Пані Олена, яка так відчайдушно горювала, тепер світилася від щастя. Вона щодня розмовляла з животиком Юліани, наспівувала йому колискові і навіть пекла спеціальні пироги, "щоб малюки були здоровими". Андрій Петрович, який знову набув сили, займався будинком, як справжній господар, і постійно намагався створити в ньому затишок, майструючи нові полиці та готуючи кімнату. Євген був найщасливішим чоловіком на світі, дбаючи про Юліану, як про найцінніший скарб.

Життя Юліани змінилося докорінно. Вона більше не бачила тіней і не чула примарного сміху Тані. Її свідомість повністю зосередилася на двох крихітних життях, що росли всередині. Її світосприйняття тепер було наповнене очікуванням. Замість болю і смутку, вона відчувала легку нудоту, приємні поштовхи та нестерпне бажання з’їсти солоний огірок з медом. Але одна річ дивувала їх усіх: її живіт був надзвичайно великим як на сьомий місяць. Юліана виглядала так, ніби вже готова народжувати. Вона ледь могла самостійно зав'язати шнурки, а взування стало справжнім випробуванням. Пані Олена жартувала, що Юліана, мабуть, ховає під серцем дуже велику дівчинку. Але всередині Юліани росла легка тривога. Це не здавалося нормальним, і вона часто думала про це ночами.

Настав день планового візиту до лікаря. Юліана та Євген приїхали до клініки, тримаючись за руки. Серце Юліани шалено калатало, і вона не могла позбутися почуття тривоги, яке змішувалося з очікуванням. Їхня лікар, та сама, що повідомила їм про вагітність, зустріла їх з теплою усмішкою. Вона завжди була для них не просто лікарем, а ще й своєрідним ангелом-охоронцем. Їх направили на ультразвукове дослідження. Юліана лягла на кушетку, і лікар почала водити датчиком по її животу, змащеному холодним гелем. На екрані з'явився чорно-білий образ.

— Ну що ж, давайте подивимося, як там наш малюк… — промовила лікар, її голос був спокійним.

Але через кілька секунд її обличчя змінилося. Вона нахилилася ближче до екрана, примруживши очі, і її губи розтягнулися в широкій усмішці.

Євген, який сидів поруч, одразу помітив її вираз обличчя.

— Лікарю, щось не так? — спитав він, його голос був напруженим. — Її живіт дуже великий…

Лікар засміялася, її очі заблищали.

— Навпаки, Євгене, все чудово. Навіть… дивовижно! Просто… у вас там не один малюк.

Юліана та Євген подивилися на неї здивованими очима. Юліана відчула, як її дихання зупиняється. Вона наче відчувала, що щось не так, але навіть не могла уявити, що саме.

— Що ви маєте на увазі? — тихо, майже пошепки запитала Юліана.

Лікар, не відводячи погляду від екрана, вказала на зображення.

— Бачите? Ось голова одного малюка… А ось, за ним… іще одна. І два серця, що б’ються в унісон. І знаєте що? Це дві дівчинки. Обидві абсолютно здорові. Ось чому і живіт такий великий.

Юліана та Євген мовчки дивилися на екран. Вони бачили два маленьких обличчя, два крихітних серця, що билися в унісон. Це було неймовірно. Двійнята. Після всіх тих страждань, після втрати Тані, доля подарувала їм подвійне диво. Сльози щастя, які вони стримували, нарешті хлинули з їхніх очей. Юліана не могла повірити своєму щастю. Це було справді подвійне диво. Вона подивилася на Євгена, його обличчя було мокрим від сліз, а очі сяяли від радості. Він обійняв її, цілуючи її в чоло, його тіло тремтіло від емоцій.

— Дві дівчинки… — прошепотів він, його голос тремтів від емоцій, і він притиснув свою долоню до живота Юліани. — Мої дівчатка… Моє подвійне щастя…

Юліана відчула, як її серце наповнюється невимовною радістю. Це було не просто щастя. Це було відчуття, що життя знову дало їм шанс, подвійний шанс. Це було, як благословення, що прийшло з небес. Вона згадала Танін сміх, її обійми, і тепер у її серці зародилася нова, міцна, непохитна надія, яка мала подвійну силу. Повертаючись додому, вони були окрилені новиною. Вони трималися за руки, обговорюючи, як скажуть про це батькам. Вони не могли дочекатися, щоб поділитися цією неймовірною звісткою.

Удома їх зустріли пані Олена та Андрій Петрович, які чекали на них з нетерпінням. Побачивши щасливі, але заплакані обличчя молодих, вони одразу зрозуміли, що сталося щось важливе.

— Все добре? — запитала пані Олена, її голос був сповнений тривоги.

— Більш ніж добре, мамо! — вигукнув Євген, не стримуючи посмішки. — У нас буде… поповнення. Подвійне! У нас будуть двійнята! Дві дівчинки!

Цього разу реакція була іншою. Пані Олена зблідла, але її обличчя осяяла посмішка, яку вона не могла стримати. Вона закрила рот рукою, намагаючись стримати зойк щастя, а потім з її очей хлинули сльози. Андрій Петрович широко посміхнувся, його обличчя освітлилося, і він обійняв сина.

— Дві дівчинки? — прошепотіла пані Олена, дивлячись на живіт Юліани. — Це… це неймовірно… Це справжнє диво! Таня… це вона! Це її подарунок нам з небес…

Вона підійшла до Юліани, обережно обійняла її і, опустившись на коліна, притисла вухо до її живота.

— Мої дівчатка… Мої маленькі онучки… Я так вас люблю… Я буду найкращою бабусею! — її голос тремтів від щастя.

Андрій Петрович підійшов до них, його обличчя сяяло від щастя. Він поклав руку на плече Олени, і вони разом, мов заворожені, слухали тихі звуки життя, що лунали зсередини Юліани.

— Це найкраща новина в моєму житті, — сказав він, його голос тремтів. — Тепер у нас знову буде повний дім.

За вечерею атмосфера була вже зовсім іншою. Вони обговорювали майбутнє, вибирали імена. Євген пропонував різні варіанти, але Юліана була впевнена.

— Я вже знаю, як хочу їх назвати, — сказала вона, її обличчя було сповнене м'якої, внутрішньої сили. — Емілія та Анелія.

Євген здивовано подивився на неї.