Глава 31

Новина про вагітність рознеслася по серцях Юліани та Євгена, немов теплий, цілющий вітерець, що проникає у застояне, холодне повітря. Це була не просто інформація, а диво, що прийшло в найтемніший час їхнього життя. Вони повернулися з лікарні додому, тримаючись за руки, їхні серця наповнювалися сумішшю болю, невимовної туги за Танею, і водночас крихкої, але такої сильної надії. Юліана провела решту дня, обіймаючи себе, немов намагаючись захистити це крихітне диво. Її погляд, що ще нещодавно був скляним і відсутнім, тепер був сповнений якоїсь м'якої, внутрішньої сили. Коли вона дивилася на Євгена, в його очах бачила те ж саме, що відчувала сама — невимовну радість, яка дивним чином співіснувала з глибоким смутком.

Євген майже не відходив від неї. Він брав її за руку, ніжно гладив її волосся, намагаючись дати їй відчути свою любов і підтримку.

— Юліано… — шепотів він, притискаючи її до себе. — Це… це не замінить її. Але це… це наш подарунок. Від неї.

Юліана кивнула, її очі наповнилися сльозами. Вона відчула, як її власне горе повільно відступає, поступаючись місцем відповідальності та новому почуттю. Вона більше не була одна. Тепер вони були вдвох.

— Я відчуваю це, Євгене… — прошепотіла вона у відповідь. — Ніби вона… віддала мені це диво… щоб я могла знову жити.

Весь день вони обмірковували, як повідомити цю новину пані Олені та Андрію Петровичу. Вони розуміли, що це буде шок. Розуміли, що радість може здатися недоречною. Але вони також розуміли, що ця новина може стати єдиним порятунком для їхньої родини. Пані Олена була на межі, її горе могло знищити її. Апатія Євгена була лише наслідком загального горя. Ця новина мала все змінити.

— Ми повинні сказати їм сьогодні, — рішуче сказав Євген, коли вони сиділи в кімнаті, дивлячись на захід сонця. — Ми повинні дати їм надію. Інакше… інакше ми всі потонемо в цій темряві. Я бачу, як ти змінилася. Це дало мені сили.

Юліана кивнула, відчуваючи його рішучість.

— Так. Я теж так думаю. Краще зробити це за вечерею. Щоб усі були разом. Це дуже важливо.

Настав вечір. Запах свіжоспеченого яблучного пирога, який, незважаючи на все, приготував Андрій Петрович, наповнив дім. Це був його спосіб проявити турботу, не вимовляючи слів. Уся родина зібралася за обіднім столом, але настрій був гнітючим. Усі сиділи мовчки, майже не торкаючись їжі. Пані Олена дивилася в одну точку, її обличчя було змарнілим, а очі – порожніми. Андрій Петрович, хоч і намагався бути сильним, виглядав втомленим. Євген був напружений. І тільки Юліана, яка до цього дня була найбільш спустошеною, сьогодні почувалася інакше. Вона відчувала крихку силу, що дозволяла їй триматися.

— Мамо… Тату… — почав Євген, його голос був тихим, але сповненим рішучості. — Нам треба з вами поговорити.

Пані Олена повільно підвела на нього очі, її погляд був байдужим. Андрій Петрович відклав виделку. Напруга в повітрі посилилася.

— Я не хочу нічого слухати, Євгене, — тихо, але твердо промовила пані Олена, її голос був хрипким від сліз. — Мені нема про що говорити.

— Будь ласка, мамо… Це важливо, — наполягав Євген, взявши руку Юліани в свою. Він відчував, як її пальці тремтять, але вона трималася. — Ми знаємо… що зараз не найкращий час для радісних новин… але ми… ми повинні вам це сказати.

Він зробив глибокий вдих, збираючись з духом. Юліана міцно стиснула його руку, даючи йому свою підтримку.

— Юліана… вона… — Євген замовк на мить, немов не міг знайти слів. — Вона чекає на дитину.

Тиша. Абсолютна, оглушлива тиша. Слова Євгена пролунали в ній, як вибух. Пані Олена застигла, її очі округлилися від подиву. Андрій Петрович застиг з виделкою в руці, його погляд був повний шоку.

Першою заговорила пані Олена, її голос був ледь чутним.

— Що? — прошепотіла вона, її погляд переходив з Євгена на Юліану. — Ви… ви жартуєте? Це не може бути…

— Ні, мамо, це не жарт, — твердо відповів Євген. — Ми були в лікаря. Це правда. Юліана вагітна.

Юліана мовчазно кивнула, її очі наповнилися сльозами. Вона дивилася на пані Олену, на її змарніле обличчя, і в її душі зростала надія, що ця новина зможе її зцілити.

Пані Олена ще раз глянула на Юліану, потім перевела погляд на її живіт, до якого Юліана несвідомо притисла руку. Вона побачила в її очах не божевілля, яке бачила раніше, а нову, крихку, але живу надію.

Сльози, які ще нещодавно були сльозами горя, тепер почали текти по її щоках, але в них було щось інше – здивування, невіра і, нарешті, щось, що нагадувало надію.

— Мамо… — прошепотіла Юліана, її голос тремтів. — Я відчуваю це… Всередині мене. Нове життя.

Пані Олена повільно підвелася з-за столу. Її кроки були непевними, але сповненими нової, невідомої їй сили. Вона підійшла до Юліани, її руки злегка тремтіли. Вона обережно доторкнулася до живота Юліани.

— Це… це правда? — її голос був сповнений трепету. — Ти… ти чекаєш дитинку?

Юліана кивнула. Пані Олена повільно опустилася на коліна перед нею, її ридання стали гучнішими, але це вже були не ридання горя, а ридання полегшення, вдячності та неймовірного щастя.

— Моя дівчинко… Моя дитинко… — шепотіла вона, притискаючи Юліану до себе. — Це… це Таня… Це вона послала нам цей подарунок. Це її душа… Вона… вона не покинула нас…

Юліана міцно обійняла її у відповідь, її власні сльози текли по її щоках. Вона відчула, як її власне горе повільно, але впевнено відступає. Вона зрозуміла, що цей момент є справжнім початком їхнього зцілення.

Андрій Петрович, який до цього часу був приголомшений, також підвівся. Його обличчя, що було кам'яним, тепер пом'якшилося, а в його очах заблищали сльози. Він підійшов до них, поклав руку на плече Євгена, а іншою обійняв Юліану та Олену, створюючи міцне коло з обіймів.

— Це справжнє диво, — сказав він, його голос був сповнений емоцій. — Після всієї цієї темряви… Світло… І знаєте що… Я відчуваю, що вона поруч. Вона завжди буде поруч.

Вони стояли так, обіймаючи одне одного, їхні сльози змішувалися, але це вже були сльози не лише болю, а й надії. Ця новина була не просто інформацією; вона була благословенням, що прийшло з небес, даруючи їм нову причину жити.