Глава 30

Дні тягнулися повільно, наче застиглий, липкий сироп. Кожна година була наповнена болем, що роз'їдав їхні душі, перетворюючи будинок на фортецю відчаю. Юліана занурювалася у свій світ галюцинацій дедалі глибше. Межі між реальністю та її власними видіннями стерлися, і вона вже не розуміла, де закінчується дійсність і починається її власний, зболений розум. Вона майже не їла, не спала, її погляд був скляним, а обличчя – виснаженим. Вона розмовляла з Танею, сміялася з нею, плакала разом з нею, абсолютно не помічаючи, що навколо неї – лише порожнеча.

Пані Олена продовжувала мучити себе нестерпним почуттям провини. Вона блукала по будинку, мов привид, її голос був тихим, ледь чутним, і вона постійно шепотіла Таніне ім'я, просячи пробачення. Її фізичний стан теж погіршувався, але вона не звертала на це уваги, повністю поглинута своїм горем.

Євген спостерігав за цим жахом, відчуваючи, як його власне серце стискається від болю та безсилля. Його мати повільно згасала від провини, а його кохана Юліана втрачала розум. Він намагався підтримати їх обох, але його власні сили були на межі. Він проводив ночі без сну, сидячи біля ліжка Юліани, спостерігаючи за її неспокійним диханням, прислухаючись до її бурмотіння.

Андрій Петрович намагався триматися, але його обличчя було постійно напруженим, а очі – втомленими. Він шукав допомоги, телефонував лікарям, але його розмови не приносили результату, адже ніхто з них не міг знайти рішення, яке б прийняла Юліана.

Одного пізнього вечора, коли весь будинок поринув у тишу, порушувану лише тихим поскрипуванням старих дощок та завиванням вітру за вікном, Юліана сиділа у вітальні. Темрява згустилася, освітлювана лише слабким світлом місяця, що пробивалося крізь вікно. Раптом вона почула шепіт. Він був таким ніжним, таким знайомим.

— Юліано… Юліано… — голос Тані лунав у кімнаті, ніжний і манячий.

Юліана підвела голову. Посеред кімнати, оповита місячним світлом, стояла Таня. Вона була такою ж, як і завжди – маленька, з рум'яними щічками, її очі сяяли. Вона простягнула до Юліани свої маленькі ручки.

— Ходімо зі мною, Юліано! Мені тут сумно одній! Ходімо! Ми пограємося разом!

Серце Юліани забилося шалено. Це було так реально! Вона відчувала, як її розум піддається цьому магічному заклику. Вона підвелася, немов уві сні, і пішла за Танею, яка, посміхаючись, повела її до дверей, що вели на балкон.

Таня вибігла на балкон. Прохолодний вечірній вітер одразу ж обвіяв обличчя Юліани. Вона вийшла слідом. Місячне світло заливало подвір'я. Таня стояла на краю балкону, її постать була напівпрозорою, але такою чіткою. Вона простягнула руки до Юліани, її обличчя сяяло, а в голосі було стільки благання.

— Юліано! Ходімо сюди! Ходімо до мене! Тут так добре! Ми можемо стрибнути разом! Ми полетимо! Ми будемо разом, завжди-завжди! — її голос був настільки спокусливим, що Юліана відчувала, як її власне тіло тягне до краю. — Стрибай, Юліано! До мене! До мене!

Юліана ступила крок, потім ще один. Її очі були прикуті до образу Тані, що стояв на краю безодні. Вона відчувала, як її розум затьмарюється, як її свідомість підкоряється цьому голосу. Стрибнути до Тані… Бути з нею… Назавжди… Це здавалося єдиним виходом, єдиним способом позбутися цього нестерпного болю. Вона вже була готова зробити останній крок.

Раптом, коли Юліана вже майже переступила поріг балкону, міцні руки обхопили її ззаду. Це був Євген. Він прокинувся від незрозумілої тривоги, побачив, що Юліани немає поруч, і кинувся її шукати. Він зайшов до вітальні саме в той момент, коли вона збиралася зробити фатальний крок.

— Юліано! Ні! Зупинись! — його голос був сповнений жаху і відчаю. Він міцно обхопив її, відтягуючи від краю.

Юліана пручалася, її очі були широкими від божевілля.

— Відпусти! Відпусти мене! Я до Тані! Вона кличе мене! Ти не розумієш! Вона чекає на мене!

Вона била його по руках, її сили були несподівано великими. Але Євген тримав її міцно, не відпускаючи.

— Я не відпущу тебе! Нізащо! Ти зі мною! Ти жива! Я тебе не втрачу! — він кричав, його голос був сповнений болю, але й рішучості.

Завдяки шуму та крикам, на балкон прибігли пані Олена та Андрій Петрович. Вони побачили жахливу сцену: Євген тримає Юліану, яка пручається, намагаючись стрибнути з балкону. Андрій Петрович одразу ж кинувся допомагати синові, разом вони відтягнули Юліану вглиб кімнати.

Юліана була в повному ступорі. Її обличчя було блідим, вона продовжувала щось бурмотіти про Таню. Євген розумів, що це була критична точка. Вони не могли більше відкладати.

— Треба негайно в лікарню! — рішуче сказав Євген, його голос був твердим. — Зараз же!

Пані Олена, хоч і була шокована, погодилася. Андрій Петрович швидко приніс ключі від машини. Вони обережно, але рішуче, взяли Юліану під руки і повели її до машини. Вона була млявою, її очі дивилися у порожнечу. Вона не пручалася, лише іноді тихо схлипувала.

Поїздка до лікарні була напруженою і тривожною. Євген тримав Юліану за руку, його обличчя було сповнене болю та страху. Він постійно дивився на неї, намагаючись зрозуміти, що відбувається в її свідомості. Пані Олена сиділа ззаду, її обличчя було мокрим від сліз, а Андрій Петрович мовчазно вів машину, його щелепа була міцно стиснута.

Прибувши до лікарні, Євген одразу пояснив ситуацію. Юліану забрали до відділення, де її оглянув лікар-психіатр. Це був літній, досвідчений фахівець з добрими, але проникливими очима.

Лікар довго розмовляв з Юліаною, ставлячи їй запитання, уважно слухаючи її відповіді, які часто були плутаними. Він також поговорив з Євгеном, пані Оленою та Андрієм Петровичем, збираючи повну картину того, що сталося.

Вислухавши їх, лікар зітхнув.

— У пацієнтки гострий посттравматичний стресовий розлад, що ускладнився психотичними епізодами на ґрунті глибокого горя. Це свого роду захисна реакція психіки на нестерпний біль втрати. — пояснив він. — Вона створює ілюзію присутності дитини, щоб впоратися з реальністю.