Глава 29

Пройшов ще один тиждень. Кожен день, немов важкий камінь, падав на зболені душі родини. Дім, що раніше був наповнений світлом і життям, тепер став епіцентром їхнього горя. Кожен куточок, кожен предмет, кожна тінь, здавалося, шепотіли ім'я Тані, нагадуючи про її відсутність. Сміх, який колись лунав з дитячої кімнати, тепер перетворився на примарне відлуння в їхніх головах. Їхнє життя стало існуванням у суцільному тумані, де реальність змішувалася з болем втрати.

Юліана майже не спала. Безсонні ночі розмивали межі між сном і дійсністю. Вона постійно була напружена, її очі були широкими, ніби вона намагалася побачити щось невидиме. Вона уникала гамірних місць, відмовлялася виходити з дому, бо кожен звук зовні здавався їй надто гучним, надто живим, надто несправедливим.

Її галюцинації ставали дедалі чіткішими та реалістичнішими, поглинаючи її свідомість. Вона більше не сумнівалася, що Таня тут, поруч з нею, просто інші її не бачать. Це відчуття ізоляції, коли лише ти бачиш те, чого не бачать інші, посилювало її відчай. Вона часто знаходила себе, дивлячись у порожнечу, і розмовляючи з кимось невидимим.

Галюцинації Тані тепер були не просто тінями чи ледь чутним шепотом. Вони стали повноцінними, живими образами, що з'являлися у найнесподіваніших місцях і в найбуденніші моменти.

Одного ранку, коли Юліана сиділа за кухонним столом, ледь торкаючись своєї чашки чаю, вона раптом побачила Таню. Дівчинка сиділа навпроти, на своєму звичайному місці, її маленькі ніжки не діставали до підлоги. Вона тримала в руках ложку і з захопленням дивилася на сирники, які приготувала пані Олена.

— Юліано, ти не будеш їсти? Вони такі смачні! — сказала Таня, її голос був дзвінким і чітким, таким, яким Юліана пам'ятала його. Таня засміялася і відкусила шматочок сирника, її очі блищали.

Юліана простягнула руку, її пальці пройшли крізь Танін образ, немов крізь повітря. Чашка в її руці затремтіла. Вона стиснула повіки, намагаючись відігнати видіння, але коли відкрила їх знову, Таня все ще сиділа там, усміхаючись.

В інший раз, коли Юліана намагалася прибрати у вітальні, її погляд зупинився на килимі. Таня лежала на ньому, розкинувши руки, і сміялася, крутячись навколо себе. Її волосся розсипалося по килиму, а сміх наповнював кімнату.

— Юліано, пограй зі мною! У нас же був свій секретний танець! — вигукнула Таня, піднімаючись і простягаючи до неї руки.

Юліана відчувала, як її серце шалено б'ється. Вона хотіла кинутися до Тані, обійняти її, але знала, що це марно. Кожного разу, коли вона наближалася, образ розчинявся, залишаючи за собою лише гостру порожнечу і болюче усвідомлення того, що це лише ілюзія. Вона часто помічала Таню, яка бігала по сходах, її легкі кроки лунали по всьому будинку, або сиділа на підвіконні, дивлячись на вулицю, її маленька постать була такою реальною, такою живою.

Пані Олена занурювалася у ще глибшу безодню провини. Кожен день був для неї мукою, кожна мить – тортурами. Вона відмовлялася від їжі, ледь спала, її тіло ослабло, а дух був зламаний. Вона була переконана, що її недбалість призвела до смерті Тані, і жодні слова втіхи не могли її переконати.

Вона часто підходила до кімнати Тані, стояла біля дверей, тихо плачучи. Юліана чула, як вона шепоче.

— Пробач мені, моя рідна, пробач! — її голос був надламом, повним болю. — Я така погана бабуся… Я мала тебе вберегти… Я мала бути кращою… Пробач, що не побачила твою біль…

Одного дня пані Олена зайшла до вітальні, де сиділи Юліана та Євген. Вона опустилася на коліна перед ними, її обличчя було спотворене від відчаю.

— Діти, пробачте мені! — ридала вона, її голос був майже нерозбірливим. — Це все моя вина! Я забрала у вас Танечку! Я зруйнувала ваше щастя!

Євген кинувся до неї, підняв, обійняв міцно.

— Мамо, зупиніться! Не говоріть так! Ви не винні! Ніхто не винен у цьому!

Юліана теж підійшла, її власні сльози текли по щоках.

— Олено, почуйте нас! Це була трагедія! Немає вашої провини! Будь ласка, не знищуйте себе так!

Але Олена лише мотала головою, її очі були сповнені божевільного відчаю. Вона не вірила їхнім словам, її свідомість була повністю поглинута почуттям провини.

Євген спостерігав за цим жахом, відчуваючи, як його власне серце розривається. Він бачив, як Юліана повільно сходить з розуму, як його мати знищує себе почуттям провини. Він був у розпачі. Його власне горе було настільки сильним, що занурило його в глибоку апатію. Він майже не вставав з ліжка, не їв, не розмовляв. Його очі були порожніми, в них не було ні іскринки життя, лише безмежна туга.

Андрій Петрович намагався витягти його з цього стану.

— Євгене, синку! Ми не можемо так! Нам потрібно триматися! Заради Тані! Заради Юліани! Вона потребує твоєї підтримки! — він намагався бути сильним, але його голос теж був сповнений болю.

Євген лише похитав головою, відвертаючись.

— Я не можу, тату… Я просто не можу… Коли я дивлюся на неї, на Олену… Я бачу Таню… І я розумію, що я нічого не зробив, щоб її врятувати… Я не зміг її захистити…

Його слова були сповнені такого безсилля, що Андрій Петрович, який був такою сильною опорою для всіх, відчував, як його власні сили вичерпуються. Він розумів, що його сім'я на межі повного краху.

Галюцинації Юліани ставали дедалі більш складними, затягуючи її у власний світ. Вона проводила години, "граючись" з Танею. Вона могла сидіти в кімнаті дівчинки, розкладати ляльки, розмовляти з невидимою Танею, сміятися у відповідь на її уявні жарти. Вона часто знаходила себе, шукаючи Таню по всьому будинку, бо їй здавалося, що дівчинка кличе її.

Одного разу, коли Юліана сиділа у вітальні, вона раптом почула:

— Юліано! Піжмурки! Ти мене шукатимеш!

Вона одразу ж відчула прилив радості, який змішувався з панікою. Це було так реально! Вона заплющила очі і почала рахувати до десяти, як вони робили раніше.

— Раз, два, три… — її голос був напруженим, але сповненим тремтіння.

Коли вона відкрила очі, вона почула тихий хихикання з-за дивану. Вона обережно підійшла. Нікого. Але потім вона почула дзвінкий сміх, що доносився з-за штори. Вона побігла туди. Нікого. Голос Тані лунав по всьому будинку, її сміх, її маленькі кроки, її дзвінкі вигуки. Юліана бігала по всіх кімнатах, її дихання було уривчастим, вона зазирала під столи, за крісла, у шафи.