Глава 28

Минув тиждень після похорону Тані, але біль не вщухав. Навпаки, він став ще гострішим, глибшим, пронизуючи кожен куточок їхнього життя. Будинок, який колись був фортецею їхнього щастя, тепер перетворився на примарне свідчення втрати. Кожен предмет, кожна іграшка Тані, що лежала на своєму місці, здавалася німим докором. Тиша, що запанувала, була не просто відсутністю звуків; це була важка, гнітюча тиша, яка кричала про відсутність дитячого сміху, дзвінкого голосу, легких кроків.

Кухня, де раніше щоранку пахло свіжоспеченими млинцями і лунав радісний гомін, тепер була порожньою. Їжа втратила будь-який смак. Обідні столи стояли майже незайманими, адже ніхто не мав апетиту. Євген мовчазно їв кілька ложок, лише щоб підтримати сили, а Юліана і пані Олена ледь торкалися їжі. Андрій Петрович намагався готувати прості страви, але сам їв через силу. Їхні розмови, якщо й були, то зводилися до коротких, переривчастих фраз, що губилися у цій нестерпній тиші.

Кожен крок по сходах, що вели на другий поверх, де була кімната Тані, віддавався в серці болісним відлунням. Двері в її кімнату були прочинені, і хоч ніхто не заходив туди без крайньої потреби, кожен погляд у її напрямку викликав нову хвилю горя. Навіть сонце, що пробивалося крізь вікна, здавалося тьмяним, нездатним розсіяти темряву, що огорнула їхні душі.

Пані Олена найбільше постраждала від горя. Вона була не просто розбита – вона була знищена. Її змарніле обличчя тепер було постійно мокрим від сліз, які не висихали ні вдень, ні вночі. Її колись акуратно зачесане волосся тепер було скуйовдженим, а очі, що колись випромінювали доброту і тепло, були червоними, запалими і сповненими невимовного болю. Вона відмовлялася виходити з кімнати, проводила цілі дні, сидячи в кріслі-гойдалці, обіймаючи маленьку, пошарпану плюшеву іграшку Тані – старого ведмедика, якого дівчинка ніколи не випускала з рук.

— Я – жахлива бабуся, Юліано! Жахлива! — ридала вона одного разу, коли Юліана зайшла до неї, щоб запропонувати чай. Її голос був хрипким, ледь чутним. — Вона була моєю кровиночкою, моєю Танечкою! І я не змогла її захистити! Я не помітила! Як я могла не бачити, що моїй дитині погано?!

Юліана опустилася поруч, її власні очі були повні сліз. Вона обійняла Олену, притискаючи до себе.

— Ні, Олено, заради Бога, не кажіть так! Це не ваша провина! Лікарі сказали, що цей порок був прихованим, що його було важко виявити! Ви робили для Тані все, що могли! Ви любили її більше за життя!

Але слова Юліани, хоч і щирі, не знаходили відгуку в зболеній душі Олени. Вона лише похитала головою, її ридання посилилися.

— Це я… це я її не догледіла… Я мала водити її до лікарів частіше… Я мала бути уважнішою до її втоми… Вона ж була такою активною дитині… Я все списала на дитячі ігри… Я її вбила! Я її вбила, Юліано!

Вона била себе кулаками по грудях, її обличчя було спотворене від болю та самозвинувачення. Юліана міцно тримала її, відчуваючи, як її власне серце стискається від цього нестерпного горя. Вона знала це почуття провини, яке роз'їдає зсередини, адже сама пройшла через подібне. Але бачити, як таку добру і світлу людину, як пані Олена, роз'їдає це почуття, було нестерпно.

Горе Юліани, поєднане з її минулими травмами, проявилося у найстрашніший спосіб. Її психіка, яка й так була сильно травмована втратами та пережитими кошмарами, не витримала останнього удару. Юліана перестала спати, її очі були постійно напружені, дивлячись у нікуди, а думки кружляли в нескінченному вихорі болю. Вона стала помічати дивовижні, тривожні речі. Спочатку це були ледь помітні тіні, що прослизали по перифеції зору, ніби хтось пробігав поруч, потім – тихий, майже невловимий шепіт, що, здавалося, лунав з порожніх кімнат, звідки колись лунав Танін сміх.

На третій день після похорону, коли Юліана зайшла на кухню, щоб приготувати собі трав'яний чай, її рука, що тягнулася до чайника, завмерла. Вона чітко почула дзвінкий, безтурботний дитячий сміх. Він був таким живим, таким знайомим, ніби Таня щойно увійшла на кухню. Її серце завмерло в грудях. Вона повільно озирнулася. Кухня була порожньою, сонячні промені заливали її з вікна, але крім неї, нікого не було.

— Таня? — прошепотіла Юліана, її голос був непевним, сповненим надії і водночас жаху.

У відповідь – лише оглушлива тиша. Вона похитала головою, міцно заплющила очі, намагаючись відігнати ці думки. "Нерви… це просто нерви… я перевтомилася… це просто мій мозок так реагує на стрес", – повторювала вона собі, намагаючись переконати себе.

Але ці "нерви" не відступали. Тіні продовжували з'являтися, шепіт ставав дедалі чіткішим. Одного вечора, коли Юліана проходила повз кімнату Тані, двері якої були обережно прочинені, вона різко зупинилася. Їй здалося, що вона бачить. Маленька, напівпрозора фігурка Тані сидить на підлозі, розкидавши свої улюблені іграшки – ведмедиків, ляльок, кубики – і щось тихенько наспівує, наче грає в самоті. Світло з коридору падало на неї, роблячи її силует ледь помітним, майже ефірним.

— Таня? Моя маленька Танечко? — знову прошепотіла Юліана, її серце шалено билося, в грудях стискало від суміші страху і відчайдушної надії. Вона зробила крок уперед, простягнула тремтячу руку, намагаючись доторкнутися до неї, перевірити, чи це реальність.

Фігурка розчинилася в повітрі, мов дим, що розсіюється на вітрі. Кімната була абсолютно порожньою, іграшки лежали акуратно на своїх місцях, нерухомі, безжиттєві, такі ж, як і завжди.

Юліана відступила назад, її тіло охопило неконтрольоване тремтіння. Вона відчувала, що це були не просто нерви. Це було щось більше, щось, що забирало її у світ, де реальність змішувалася з божевіллям. Біль був настільки нестерпним, що її мозок, можливо, створював ці ілюзії, намагаючись врятуватися від жорстокої реальності, даруючи їй примарну присутність Тані. Але це було не спасіння, а новий вид тортур, що поглиблював її страждання.

Євген теж страждав, але його горе було іншим – глибоким, мовчазним. Він був занурений у глибоку апатію, яка огортала його, мов холодне покривало. Він майже не розмовляв, лише мовчазно сидів, дивлячись у одну точку, його очі були порожніми, в них не було ні іскринки життя. Він намагався бути поруч з Юліаною, обіймати її, коли вона плакала, але його власні сили були на нулі, він був повністю спустошений. Втрата молодшої сестри, якою він так опікувався з самого дитинства, яку так сильно любив, зруйнувала його внутрішній світ, залишивши лише руїни. Він відчував порожнечу, яка нічим не могла бути заповнена, а лише розросталася, поглинаючи його.