Глава 27

Ранок третього дня настав, важкий і сірий, як свинець. Сонце ледь пробивалося крізь хмари, віддзеркалюючи сум, що огорнув світ. Юліана, Євген, пані Олена та Андрій Петрович, змарнілі від безсонної ночі та невщухаючого горя, знову приїхали до лікарні. Їхні очі були червоними, а душі – виснаженими. Вони не спали, не їли, їхні думки були лише про Танечку, яка так безпорадно лежала в палаті. Кожен крок до реанімації віддавався в серці болісним відлунням.

Зайшовши до зали очікування, вони одразу ж підійшли до великого вікна, що виходило у внутрішній двір. Це вікно за ці дні стало для них своєрідним вівтарем, місцем надії та водночас мовчазного відчаю. Крізь скло вони бачили палату Тані. Вона лежала так само, як і вчора, така маленька, така тендітна, серед усіх тих медичних приладів. Юліана відчула гострий біль у грудях, дивлячись на це маленьке тіло.

— Дихай, Танечко… Дихай, рідна… — прошепотіла пані Олена, її голос був ледь чутним, сповненим благання. Вона притиснула долоні до скла, ніби намагалася передати дівчинці свою життєву силу.

Євген стояв поруч, його обличчя було напруженим, а погляд прикутим до сестри. Він міцно стискав руку Юліани, його пальці були холодними. Андрій Петрович стояв трохи осторонь, його широкі плечі були похилені, а погляд застиг. Усі четверо були ніби заморожені в цьому моменті, їхні серця билися в унісон, відраховуючи останні миті.

Раптом, усередині палати, пролунав різкий, пронизливий звук. Довгий, монотонний писк монітора серцебиття, що раніше подавав розмірені, заспокійливі сигнали, тепер завис у повітрі, розірвавши тишу зали очікування, мов гострий ніж. Лінія на екрані монітора, що показувала серцебиття, стала прямою, рівною лінією.

— Ні! Ні! — вигукнула Юліана, її голос був сповнений жаху. Вона кинулася до дверей палати, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.

Пані Олена скрикнула, Андрій Петрович кинувся за нею. Євген, мов у тумані, теж побіг до дверей, його серце шалено заколотилося, наче хотіло вистрибнути з грудей.

У палату влетіли лікарі та медсестри. Їхні рухи були швидкими, чіткими, але сповненими тривоги. Двері зачинилися за ними, залишивши родину в коридорі, за склом, наодинці зі своїм жахом. Вони бачили, як медики оточили ліжко Тані, як лікар почав проводити реанімаційні дії, натискаючи на груди дівчинки, а медсестри подавали інструменти. Монітор продовжував видавати той самий нестерпний, монотонний писк.

— Запустіть її серце! Будь ласка! — шепотів Євген, притиснувшись лобом до скла, його долоні були притиснуті до дверей. Його слова були благанням, молитвою.

Юліана стояла поруч, її руки були стиснуті в кулаки. Вона дивилася на цей жах, що розгортався перед її очима, і відчувала, як її душа розривається на частини. Пані Олена плакала, притулившись до плеча Андрія Петровича, який міцно обіймав її, намагаючись втішити, хоча його власне обличчя було змарнілим від болю.

Хвилини тягнулися, мов вічність. Кожен рух медиків, кожне їхнє слово без звуку – все це було суцільною мукою.

Раптом, рухи медиків уповільнилися. Вони перестали проводити реанімацію. Лікар, той самий, що повідомляв їм страшний діагноз, повільно випрямився і повернувся до дверей. Його обличчя було втомленим і сповненим глибокої скорботи. Він повільно, ніби несучи на собі весь тягар світу, відчинив двері палати.

Побачивши його обличчя, Юліана одразу все зрозуміла. Її дихання зупинилося.

— Мені дуже шкода, — сказав лікар, його голос був тихим, але відлуння його слів пронеслося по всьому коридору, розбиваючи останній крихкий шматочок надії. — Ми зробили все можливе. Її серце… зупинилося. Тані більше немає.

Світ Юліани розлетівся на друзки. Вона відчула, як її ноги підкошуються, і вона впала на коліна прямо на холодну підлогу коридору. З її грудей вирвався крик – довгий, розпачливий, повний болю, що пронизав до кісток. Це був не просто крик, це був зойк пораненої душі, що втратила частинку себе.

— Ніііі! Танечко! Ніііі! — вона била кулаками по підлозі, сльози текли градом, а в голові лунало лише одне ім'я, Таня, Таня, Таня.

Євген упав поруч, підхопив її в обійми, але його власне тіло здригалося від ридань. Він стискав її міцно, ніби намагався втримати її від падіння в безодню. Пані Олена кинулася до палати, її зойк був ще голоснішим, ніж Юліани. Андрій Петрович, зблідлий як смерть, ледь встиг підхопити її, коли вона втрачала свідомість. Він міцно тримав її, а його очі були повні сліз, які він вже не міг стримувати.

Горе обрушилося на них з такою силою, що здавалося, розчавить. Весільна радість, що ще вчора наповнювала їхні серця, тепер здавалася таким далеким, майже вигаданим спогадом. Кожен член родини переживав цю втрату по-своєму, але біль був спільним, нестерпним.

Юліана довго сиділа на підлозі, обіймаючи Євгена, її тіло тремтіло, а крики поступово перейшли в тихі схлипування. Вона відчувала його сльози на своїй шкірі, його біль був її болем.

— Чому? Чому так несправедливо? — прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу.

 — Вона була такою доброю, такою світлою… Вона ж тільки почала жити!

Євген міцно стискав її, його голос був хрипким від ридань.

— Я не знаю, Юліано… Я не знаю… Це жахливий сон…

Медсестри та лікарі стояли поруч, їхні обличчя були сповнені співчуття. Вони звикли до горя, але кожна дитяча смерть була для них особистою трагедією.

Наступні дні були суцільним випробуванням. Сім'я була розбита. Пані Олена перебувала в шоковому стані, їй давали заспокійливі. Андрій Петрович, попри все, намагався триматися, взявши на себе всі організаційні питання, пов'язані з похороном. Євген був мовчазний, його очі були порожніми, він ніби загубився у своєму горі. Юліана намагалася бути поруч з ним, підтримувати його, але її власне серце кровоточило. Вона згадувала кожен момент, проведений з Танею, її усмішку, її дитячі запитання, її обійми. Ця маленька дівчинка, яка принесла стільки світла в її життя, тепер була лише спогадом.

Прощання з Танею відбулося за два дні. Небо було похмурим, наче плакало разом з ними. Церемонія проходила у невеликій, затишній церкві неподалік від їхнього будинку, куди родина часто ходила. Всередині було багато квітів, особливо білих лілій та хризантем – Таня дуже любила квіти. Повітря було наповнене ароматом ладану та сумної музики.