Глава 26

Дні після страшного вироку лікаря тяглися нестерпно, перетворившись на суцільний, сірий кошмар, що завис над їхньою новоствореною родиною. Час, здавалося, втратив свій звичний плин, розтягнувшись у нескінченні години болісного, виснажливого очікування. Юліана, Євген, пані Олена та Андрій Петрович, здавалося, повністю оселилися в лікарні. Їхній дім, їхні щоденні справи, навіть компанія "Надія. Майбутнє", яку вони ще вчора так пристрасно будували і розвивали, відійшли на другий план, втративши будь-який сенс. Усе їхнє життя, кожен їхній подих тепер обертався навколо маленької палати Тані та її тендітного життя, що згасало з кожною хвилиною.

Таня перебувала в медикаментозній комі. Лікарі пояснили, що це необхідний захід, аби мінімізувати біль і забезпечити їй максимальний спокій, уникнути зайвих страждань. Вона лежала на білосніжному лікарняному ліжку, така маленька і беззахисна, її тендітне тіло було оточене безліччю трубок та проводів, які підтримували її життєдіяльність, тихо пищачи. Її обличчя, колись таке живе і рум'яне, тепер було блідим, майже прозорим, мов воскова маска, а дихання – легким, ледь чутним, мов останній шелест осіннього листя перед зимою. Її колись пухкі щічки тепер були запалими, а тоненькі губи – сухими, ледь потрісканими.

Лікарі, з розумінням до їхнього горя, не дозволяли їм перебувати біля Тані постійно, аби не порушувати її спокій та стерильність палати. Дозволялося лише періодично, кожні кілька годин, заходити на кілька хвилин, щоб перевірити, чи все гаразд, і просто побути поруч. Тож більшу частину часу родина проводила у залі очікування біля реанімації – невеликій, тьмяно освітленій кімнаті з кількома стільцями та великим вікном, що виходило на внутрішній, сумний двір лікарні. Це вікно стало для них своєрідним символом відчаю та останньої, вже майже згаслої надії, крізь яке вони спостерігали за сірим світом.

Перший день після страшного діагнозу був суцільним туманом горя, що огорнув кожного члена родини. Пані Олена сиділа, втупившись у одну точку на підлозі, її плечі здригалися від стримуваних, глухих ридань, що виривалися з грудей. Час від часу вона здіймала свої червоні, опухлі від сліз очі і дивилася на двері палати, ніби чекаючи, що Таня зараз вийде звідти, усміхнена і здорова, наче нічого й не сталося. Андрій Петрович, зазвичай такий зібраний, сильний і непохитний, тепер був мовчазний. Він не випускав з рук пані Олениної долоні, іноді міцно стискаючи її, ніби намагався передати всю свою підтримку і біль. Його обличчя було змарнілим, а погляд – порожнім, наче в ньому зникло все життя.

Євген не знаходив собі місця. Він постійно вставав зі стільця, підходив до великого вікна, дивлячись у порожнечу, потім повертався, поглядав на двері палати, що так міцно тримали їхнє щастя. Він був розлючений на долю, розгублений і змучений від безсилля. Несправедливість цієї ситуації, цього жорстокого удару долі, розривала його на шматки. Його маленька сестричка, його Танечка, такій дитині, такій безневинній, і такий страшний вирок, що не залишав жодних шансів.

Юліана, незважаючи на свій власний біль, намагалася бути опорою для них усіх. Вона сиділа поруч з Євгеном, міцно тримаючи його руку, погладжуючи по спині, намагаючись втихомирити його тремтіння та біль. Її власне серце було розбите, розірване на тисячі дрібних шматочків, але вона розуміла, що зараз їм, як ніколи, потрібна її сила, її спокій. Вона приносила їм воду, пропонувала їжу, яку вони відмовлялися їсти, тихо розмовляла з медсестрами, дізнаючись найменші подробиці про стан Тані, сподіваючись на хоч якесь поліпшення.

Кожні кілька годин, коли дозволяли лікарі, хтось із них заходив до Тані. Ці візити були короткочасними, але надзвичайно болісними. Кожен раз, входячи до палати, Юліана відчувала, як її серце стискається від гострого болю. Вона бачила Таніне обличчя, її тоненьку ручку, яку вона обережно торкалася, намагаючись передати тепло своєї долоні. Юліана тихо розмовляла з нею, шепотіла слова любові, розповідала про те, як сильно вони її чекають удома, як скучили за нею. Вона розповідала про їхній спільний будинок, про маленького пухнастого котика, якого Таня так хотіла, про нові іграшки та книжки, які на неї чекають. Навіть знаючи, що Таня її не чує, Юліана вірила, що енергія їхньої любові, їхньої надії досягне дівчинки, прорветься крізь межі свідомості.

Євген, заходячи до сестри, просто сидів поруч, нахилившись над її ліжечком, тримав її ручку і дивився на неї, а по його щоках текли мовчазні, гіркі сльози, залишаючи мокрі сліди. Іноді він тихенько наспівував їй колискові, які співав, коли вона була зовсім маленькою, його голос тремтів і зривався. Пані Олена, заходячи до палати, просто стояла біля ліжка, її обличчя було спотворене від горя, і вона неспроможна була вимовити й слова, лише беззвучно плакала. Андрій Петрович лише міцно стискав руку Тані, його погляд був сповнений невимовного болю, відчаю та безсилля.

Другий день очікування був ще важчим, ніж перший. Надія, яка ледь жевріла в найпотаємніших куточках їхніх душ, майже згасла, поступившись місцем моторошній порожнечі. Зал очікування став для них маленьким світом, обмеженим чотирма стінами, де існувало лише горе, що стискало груди. Вони вже не говорили багато, лише обмінювалися поглядами, сповненими співчуття, розуміння та невимовної туги. Кожен розумів стан іншого без слів.

Через велике вікно вони бачили, як змінюється погода, як по вулицях проїжджають машини, як люди йдуть своїми справами, поспішають, сміються, не підозрюючи про трагедію, що розгортається тут, за склом, у стінах цієї лікарні. Це відчуття контрасту – звичайне, безтурботне життя за вікном і їхній безмежний біль всередині – було нестерпним, жорстоким.

Пані Олена, яка завжди була такою активною і життєрадісною, тепер сиділа мовчазно, мов тінь, обличчя її було опухлим від нескінченних сліз, а погляд – порожнім. Андрій Петрович, намагаючись знайти хоч якийсь вихід, постійно зателефонував якимось знайомим лікарям, професорам, шукав будь-яку, навіть найменшу, можливість для порятунку, але щоразу його голос ставав дедалі тихішим, коли він чув ті самі невтішні, жорстокі слова.