Глава 20

Перші дні після виписки з лікарні були для Юліани часом звикання. Вона опинилася в абсолютно новому світі – великому, затишному будинку Євгена, наповненому теплом і турботою. Це був разючий контраст із її маленькою квартирою, де їй доводилося щодня боротися за виживання. Тут же все було по-іншому: смачні сніданки, обіди та вечері, чиста постіль, простора кімната з видом на зелений сад. Вона відчувала себе гостею, але Євген і його мама робили все, щоб вона почувалася як удома.

Проте, незважаючи на комфорт, Юліана іноді відчувала себе ніяково. Вона звикла бути самостійною, відповідати за себе і Таню, а тепер про неї дбали. Це було приємно, але водночас і незвично. Вона намагалася допомагати по дому, але пані Олена щоразу зупиняла її.

— Юліано, ти ще не повністю відновилася, — лагідно казала вона. — Тобі потрібен спокій. Все, що тобі зараз потрібно, це відпочивати і набиратися сил. Ми самі впораємося.

Євген підтримував свою маму в цьому. Він бачив, як Юліана намагається бути активною, але розумів, що їй потрібен час. Він сам особисто стежив за її перев'язками, ретельно виконуючи вказівки лікарів. Кожного ранку він приносив їй необхідні мазі та бинти, і його дотики були завжди ніжними та обережними.

— Давай, Юліано, — казав він, коли вона іноді морщилася від легкого болю. — Ще трохи. Ти молодець, що так добре тримаєшся.

Юліана спочатку намагалася відмовлятися від його допомоги. Вона відчувала себе незручно, дозволяючи йому бачити її шрами, торкатися її ран. Її гордість все ще боролася з потребою в допомозі.

— Євгене, я сама, — говорила вона, намагаючись взяти бинти. — Я вже можу.

Але Євген ніжно, але рішуче зупиняв її руку.

— Не вигадуй. Це моя робота. І я хочу це робити. Дозволь мені потурбуватися про тебе. — Його погляд був таким теплим і щирим, що Юліана здавалася. Вона дозволяла йому робити перев'язки, і з кожним днем їй ставало все легше приймати його допомогу. Вона відчувала, як ця спільна діяльність зближує їх ще більше.

Фізичне зцілення йшло швидше, ніж вона очікувала. Шрами поступово ставали блідішими, хоча й залишалися помітними. Юліана проводила багато часу, розглядаючи їх у дзеркалі. Іноді на неї накочував відчай, але тоді з'являвся Євген або його мама, і їхня підтримка допомагала їй знову знаходити сили.

— Не дивися на них так, — казав Євген, обіймаючи її, коли помічав її сумний погляд на шрами. — Це лише частина тебе, але це не ти. Ти прекрасна, Юліано. Твоя краса в твоїй силі, в твоїх очах, в твоїй душі.

Ці слова були для Юліани найціннішими ліками. Вона почала вірити йому.

Емоційне зцілення було складнішим. Юліана все ще іноді прокидалася вночі від кошмарів, пов'язаних з Аліною. Вона бачила її божевільний сміх, відчувала пекучий біль. У такі моменти вона часто виходила у вітальню, щоб просто посидіти в тиші. І майже завжди там з'являвся Євген.

Він приходив, сідав поруч, не питаючи нічого, просто був поруч. Іноді він обіймав її, просто тримав її за руку. Його мовчазна присутність була заспокійливою.

— Знову сни? — тихо запитував він.

Юліана кивала, притуляючись до нього.

— Так. Все ті ж.

— Це мине, Юліано, — впевнено казав він. — Час лікує. І ми разом з тобою подолаємо все.

Він розповідав їй якісь веселі історії, намагаючись відволікти від сумних думок. Вони довго розмовляли про все на світі: про книги, про фільми, про його навчання, про її минуле, про її дитинство. Ці розмови допомагали їй поступово відпускати минуле і будувати нові спогади.

Пані Олена також була дуже уважною. Вона помічала її пригнічений стан і намагалася відволікти її, залучаючи до якихось невеликих домашніх справ, які не вимагали фізичних зусиль, або просто розмовляючи з нею про звичайні речі. Вона ділилася з Юліаною своїм життєвим досвідом, розповідала історії про Євгена в дитинстві, і це викликало у Юліани посмішку.

Найбільшою радістю для Юліани було відновлення її зв'язку з Танею. Дівчинка була щаслива, що сестра поруч, і постійно бігала за нею, розповідаючи про свої ігри, про собаку Євгена, про смачні сніданки, які готує бабуся Олена. Юліана відчувала себе щасливою, спостерігаючи за Танею. Вона бачила, що її сестричка в безпеці, під надійним наглядом.

Євген дуже багато часу приділяв Тані. Він грався з нею в хованки, читав їй казки перед сном, допомагав їй з малюванням. Таня обожнювала його. Вона називала його "дядя Євген" і постійно бігала до нього з усіма своїми запитаннями та проблемами. Юліана з теплотою спостерігала за ними. Євген був для Тані не просто дорослим, а справжнім другом і опорою, майже як батько.

Одного вечора, коли Таня вже спала, Юліана сиділа з Євгеном у вітальні.

— Євгене, — сказала вона. — Я... я бачу, як ти дбаєш про Таню. Ти такий... такий добрий до неї.

Євген посміхнувся.

— Вона ж частина нашої родини, Юліано. Вона дуже гарна дівчинка. І я її дуже люблю.

Юліана відчула, як її серце наповнюється ніжністю. Це було саме те, про що вона мріяла – сім'я, де панує любов і турбота, де її сестра буде щаслива.

— Дякую тобі за неї, — прошепотіла вона. — За все.

Пані Олена, бачачи, як розвиваються стосунки між Євгеном, Юліаною та Танею, відчувала велике задоволення. Вона завжди мріяла, щоб її син знайшов справжнє кохання і створив міцну сім'ю. Вона бачила, як Юліана змінила Євгена, зробила його більш відповідальним, більш зрілим. І вона бачила, що Юліана – це саме та дівчина, яка потрібна її синові.

Олена часто проводила час із Юліаною наодинці, розмовляючи з нею як мати з дочкою. Вона давала їй поради щодо життя, ділилася своїм досвідом.

— Юліано, ти дуже сильна дівчина, — казала пані Олена одного разу. — Незважаючи на все, що з тобою сталося, ти не здалася. І ти змогла знайти сили жити далі. Це рідкість.

Юліана зніяковіла.

— Я просто намагаюся, Олено. Заради Тані.

— І заради себе, — додала пані Олена. — І заради Євгена. Він тебе дуже кохає. І я дуже рада, що ти з'явилася в нашому житті. Нам давно не вистачало жіночої енергії в цьому будинку, — вона посміхнулася.