Глава 19

Дні після першого судового засідання пролетіли непомітно. Юліана поступово звикала до життя в будинку Євгена. Фізично вона почувалася набагато краще, але емоційне відновлення було довшим. Шрами нагадували про пережитий жах, але постійна турбота Євгена та його мами допомагала їй почуватися в безпеці. Вона з головою поринула у свої думки, намагаючись змиритися з тим, що сталося.

Євген був поруч щодня. Він проводив з нею години, розмовляючи, відволікаючи її від сумних думок. Він ніколи не згадував про шрами, натомість зосереджувався на її силі, на її волі до життя. Його присутність була для неї справжнім ліком. Юліана бачила, як сильно він переживає за неї, і відчувала, як її серце тане від його турботи.

Одного вечора, коли Таня вже спала, а пані Олена займалася своїми справами, Юліана відчула бажання просто поговорити з Євгеном. Він був у вітальні, читав якусь книгу. Вона вийшла зі своєї кімнати і пройшла до нього.

— Привіт, — тихо сказала вона, стаючи у дверях.

Євген підняв голову, його обличчя одразу ж осяяла посмішка.

— Привіт, Юліано. Не спиш? Як почуваєшся?

— Не дуже. Просто... не можу заснути. Багато думок, — зізналася вона. — Можна я посиджу з тобою?

— Звісно! Сідай, — він відклав книгу і вказав на диван поруч.

Юліана обережно сіла поруч, залишаючи між ними невеликий простір. У вітальні було тихо, чути було лише легке потріскування каміна. Ця тиша була заспокійливою.

— Про що думаєш? — запитав Євген, його голос був м'яким.

Юліана зітхнула.

— Про все. Про те, що сталося. Про Аліну. Про те, як моє життя змінилося. І про те... про тебе.

Євген повернувся до неї, його погляд був сповнений тепла.

— Про мене?

— Так. Ти стільки для мене зробив, Євгене. Ти врятував мене, ти забрав Таню, ти лікував мене, ти... ти просто був поруч. Я не знаю, як я тобі віддячу, — її голос затремтів. — І я не знаю, чому ти це робиш.

Євген простягнув руку і обережно взяв її долоню, погладжуючи великим пальцем.

— Юліано, не треба про це думати. Я роблю це тому, що... ти важлива для мене. Більше, ніж ти можеш собі уявити. І мені не потрібна подяка. Мені потрібно, щоб ти була в безпеці, щоб ти одужала. Щоб ти знову була собою.

Його слова були такими щирими, що Юліана відчула, як її серце забилося швидше. Вона подивилася в його очі, і в них вона побачила не лише турботу, а й глибоке, справжнє почуття. Те, що вона вже давно відчувала сама.

— Я... я теж відчуваю, Євгене, — тихо прошепотіла Юліана, її щоки залив рум'янець. Вона відчувала, як слова застрягли в горлі, але вона мусила це сказати. — Я відчуваю до тебе... щось більше.

Євген посміхнувся, його погляд став ще ніжнішим. Він нахилився ближче, їхні обличчя були зовсім поруч. Юліана могла відчути тепло його дихання на своїй щоці. Її серце шалено калатало в грудях.

— Я знаю, — прошепотів він у відповідь, його голос був хрипким від хвилювання. — Я теж це відчуваю, Юліано. Від самого початку. Ти... ти змінила моє життя. Змусила мене по-іншому поглянути на все.

Їхні погляди зустрілися, і в цей момент Юліана відчула, як увесь світ навколо них зник. Були тільки вони двоє, їхні почуття, їхня близькість. Вона бачила в його очах те, що відчувала сама – ніжність, турботу, кохання.

Євген повільно, дуже обережно нахилився до неї. Юліана затамувала подих. Вона не відвернулася, навпаки, подалася назустріч. Його губи торкнулися її губ – спочатку легко, майже невагомо, а потім поцілунок став глибшим. Це був ніжний, солодкий поцілунок, сповнений невисловлених слів, надії та обіцянок. Юліана відчула, як її тіло розслабляється, а її душа наповнюється теплом.

Поцілунок тривав кілька солодких миттєвостей, а потім Євген повільно відсторонився. Його погляд був сповнений емоцій, а його дихання було трохи прискореним. Він дивився на неї, і його очі світилися.

— Юліано, — прошепотів він, його голос був сповнений ніжності. — Я... я більше не можу цього приховувати. Я кохаю тебе. Я кохаю тебе, і я не відпущу тебе. Ніколи.

Юліана відчула, як сльози навертаються на її очі, але це були сльози щастя і полегшення. Вона так довго мріяла почути ці слова, але не наважувалася визнати це навіть собі. Вона відчувала те ж саме, але пережитий жах і шрами змушували її сумніватися, чи може вона бути коханою. Але зараз, дивлячись на Євгена, вона розуміла, що він щирий.

— Я теж тебе кохаю, Євгене, — тихо відповіла вона, її голос тремтів. — Дуже кохаю.

Євген знову обійняв її, цього разу міцніше, але все ще обережно, щоб не завдати болю її ранам. Юліана притулилася до нього, відчуваючи тепло його тіла, його серцебиття. Вона відчувала себе в безпеці, захищеною, коханою. Це було те відчуття, якого їй так бракувало все життя.

— Ти будеш жити зі мною, Юліано, — промовив Євген, його голос був твердим і рішучим, без тіні сумніву. — Не на кілька тижнів. А назавжди. Тут буде твій дім. І Таня буде тут зі мною і з моєю мамою. Ми будемо сім'єю.

Юліана відсторонилася і подивилася на нього. Її очі були наповнені подивом, але водночас і величезною надією. Вона ніколи не уявляла собі такого майбутнього. Вона завжди думала, що їй доведеться боротися самій, виховувати Таню самій, будувати своє життя крок за кроком. А тепер їй пропонували все – дім, родину, кохання, безпеку.

— Але ж... це так швидко, Євгене, — прошепотіла вона, хоча в глибині душі відчувала, що це саме те, чого вона прагнула. — Я ж... я не хочу бути тягарем. І я... я все ще не здорова до кінця.

Євген взяв її обличчя в долоні, його погляд був сповнений такої впевненості, що всі її сумніви розвіялися.

— Послухай мене, Юліано. Ти ніколи не будеш тягарем. Ти подарунок. Ти змінила моє життя на краще. І ти вже доведена, що сильна. А шрами... шрами – це частина твоєї історії, вони не роблять тебе менш красивою, менш бажаною. Навпаки. Я хочу, щоб ти була поруч. Я хочу прокидатися поруч з тобою, хочу дбати про тебе, хочу бачити, як ти смієшся, як росте Таня. Я хочу, щоб ми були разом. Якщо ти, звичайно, хочеш цього теж.