Глава 18

Ранок виписки був сонячним, але для Юліани він був сповнений змішаних почуттів. Вона відчувала полегшення від того, що нарешті покине лікарняні стіни, але водночас і тривогу перед невідомістю. Її тіло все ще боліло, шрами були помітними, а душа все ще носила глибокі рани. Вона сиділа на ліжку, чекаючи, поки медсестра принесе останні документи, і намагалася зібратися з думками.

Двері відчинилися, і в палату зайшов Євген. Він одразу ж помітив її занепокоєння.

— Привіт, Юліано. Готова? — запитав він, його голос був спокійним і заспокійливим.

Юліана кивнула.

— Наче так. Просто... трохи страшно. Не знаю, як я тепер впораюся сама.

Євген підійшов до неї, його очі були сповнені розуміння.

— Про це можеш навіть не думати, Юліано. Ти не будеш сама. Я вже все вирішив.

Юліана здивовано подивилася на нього.

— Що ти маєш на увазі?

Він присів поруч, його погляд був м'яким, але рішучим.

— Я не можу залишити тебе саму. Ти ще не до кінця одужала, тобі потрібен догляд, спокій. І, чесно кажучи, я просто не хочу, щоб ти була сама. Моя мама повністю згодна. Ти поїдеш до нас.

Юліана з подивом слухала його слова. Переїхати до нього? До його розкішного будинку, до його сім'ї? Це було занадто. Вона звикла до своєї незалежності, до свого маленького світу, попри всі труднощі.

— Євгене, ні. Це... це занадто. Я не можу, — почала вона, хитаючи головою. — Я не хочу нікого обтяжувати. Я краще повернуся до себе.

Євген міцно взяв її за руки, його погляд був наполегливим.

— Обтяжувати? Юліано, це навіть не обговорюється. Ти зараз не в тому стані, щоб жити самій, ходити в університет і ще й відновлюватися. У мене великий будинок, місця вистачить усім. Моя мама буде тільки рада тобі допомогти. А Таня буде щаслива, що ти поруч.

Він зробив паузу, його голос став ще м'якшим, майже благальним.

— Подумай про Таню. Їй буде набагато спокійніше, якщо ти будеш під наглядом, і вона зможе частіше бачити тебе. Будь ласка, Юліано. Дозволь мені потурбуватися про тебе. Це не назавжди, лише на кілька тижнів, поки ти не станеш на ноги.

Юліана завагалася. Його аргументи були вагомими. Вона справді відчувала себе слабкою, і думка про повернення до пустої квартири, де їй доведеться самій справлятися з усім, викликала тривогу. А з іншого боку – його будинок, його сім'я... це був зовсім інший світ. Вона не хотіла бути тягарем. Але погляд Євгена був таким щирим, таким наполегливим, що її опір почав танути.

— Я... я не знаю, Євгене, — прошепотіла вона. — Це так багато.

— Просто скажи "так", Юліано, — лагідно наполягав він. — Дай мені потурбуватися про тебе. Ти ж розумієш, що мені так буде спокійніше. Я не зможу зосередитися на своїх справах, якщо знатиму, що ти сама і тобі важко.

Вона подивилася в його очі і побачила в них не просто турботу, а й кохання. Вона зрозуміла, що це не прохання, а щирий порив його серця. І в цю мить вона вирішила довіритися.

— Добре, — тихо сказала вона. — На кілька тижнів. Якщо ви не проти.

Обличчя Євгена осяяла широка посмішка.

— От і чудово! Я знав, що ти погодишся! Моя мама буде в захваті. Вона вже все приготувала.

Через кілька хвилин з'явилася медсестра з випискою. Юліана отримала останні рекомендації щодо реабілітації та догляду за шрамами. Їй наголосили на важливості регулярних перев'язок і застосування спеціальних мазей, щоб мінімізувати видимість рубців.

Коли вони вийшли з лікарні, їх уже чекала пані Олена з Танею. Таня, побачивши Юліану, радісно кинулася до неї, міцно обійнявши.

— Юліано! Ти їдеш до нас! Ура! — вигукнула дівчинка, її очі сяяли від щастя.

Пані Олена підійшла до Юліани, її обличчя було привітним.

— Юліано, рада тебе бачити вже за межами цих стін. Євген мені все розповів. Будь ласка, почувайся як удома. У нас великий будинок, і місця вистачить усім. І Тані буде краще, якщо ви будете разом.

Юліана відчула, як її серце наповнюється теплом від такої щирої гостинності. Вона зніяковіла, але посміхнулася.

— Дуже дякую, Олено Василівно. Ви дуже добрі.

— Ніяких "Олено Василівно", просто Олено, або тітонько Олено, якщо тобі так зручніше, — лагідно поправила її мама Євгена. — А тепер поїхали. Тобі потрібно відпочити.

Дорога до будинку Євгена була короткою. Юліана сиділа на задньому сидінні поруч із Танею, яка радісно щось розповідала про іграшки та ігри. Євген та його мама сиділи попереду, час від часу озираючись назад, щоб перевірити, як почувається Юліана. Вона відчувала себе дивно, перебуваючи в машині з ними, але водночас і дуже комфортно. Це було відчуття безпеки, якої їй так бракувало останнім часом.

Будинок Євгена був справді величезним, з великим садом і красивим дизайном. Коли вони зайшли всередину, Юліана з подивом оглянулася. Всередині було світло, просторо і затишно. Пані Олена провела їх у вітальню.

— Юліано, Євген все вже підготував для тебе в одній із кімнат на першому поверсі, щоб тобі не довелося підніматися сходами. Там є все необхідне. Ти можеш відпочити, а потім я приготую нам обід.

Юліана відчула, як її охоплює тепло від такої турботи.

— Дякую вам, Олено. Ви дуже старалися.

— Дурниці, дитино. Головне, щоб тобі було комфортно, — відповіла пані Олена. — А тепер йдіть, відпочиньте.

Євген провів Юліану до її кімнати. Вона була світлою і просторою, з великим ліжком, власним санвузлом і видом на сад. Усе було ідеально підготовлено: свіжа постіль, чистий рушник, навіть свіжі квіти у вазі.

— Як тобі? — запитав Євген, дивлячись на її реакцію.

— Це... це чудово, Євгене. Дуже дякую, — промовила Юліана, відчуваючи, як до її очей підступають сльози. Вона ніколи не жила в таких умовах, і така турбота була для неї чимось новим і зворушливим.

Євген посміхнувся.

— Головне, щоб тобі було зручно. Ти можеш відпочити, а я поки займуся своїми справами. Якщо щось потрібно, просто поклич. Моя кімната на другому поверсі, але я часто буваю тут, внизу.

Він вийшов, залишивши Юліану наодинці. Вона сіла на ліжко, відчуваючи, як з неї спадає напруга останніх днів. Було так багато всього, що треба було усвідомити. Вона в безпеці, Таня поруч, і вона оточена турботою. Це було дивно, але водночас дуже приємно.