Глава 17

Дні після другої операції тягнулися для Юліани повільно, але з кожним днем вона відчувала, як сили поступово повертаються до неї. Біль став менш інтенсивним, хоча і не зник повністю. Вона все ще була в лікарні, і її тіло все ще було забинтоване, але тепер вона могла самостійно сидіти, а іноді навіть робити кілька кроків по палаті. Євген був її незмінною опорою. Він приходив щодня, проводив з нею багато часу, і його присутність була для неї справжнім бальзамом.

Одного ранку, коли медсестра закінчила перев'язку і вийшла з палати, Євген, який сидів поруч, помітив, що пов'язка на шиї Юліани трохи збилася.

— Юліано, здається, пов'язка трохи зсунулася, — сказав він, обережно вказуючи на її шию. — Може, я допоможу тобі поправити? Щоб не натерло.

Юліана миттєво напружилася. Вона відчувала себе дуже вразливою, і думка про те, що хтось торкатиметься її ран, навіть Євген, викликала внутрішній опір. Вона звикла бути самостійною, справлятися з усім сама.

— Ні, Євгене, дякую, — швидко відповіла вона, намагаючись посміхнутися. — Я сама. Я вже звикла.

Вона спробувала дотягнутися до пов'язки, але її рухи були незграбними, а біль віддавався в грудях. Рука, що тримала бинт, затремтіла. Вона відчувала себе такою безпорадною, і це дратувало її.

Євген побачив її зусилля і зрозумів, що вона просто намагається бути сильною, хоча їй важко. Він обережно, але наполегливо перехопив її руку.

— Юліано, не треба. Ти ще слабка. Дай мені. Я обережно. Я ж бачу, що тобі боляче. — Його голос був м'яким, але в ньому звучала непохитна турбота. — Ти не повинна все робити сама. Дозволь мені допомогти.

Юліана вагалася. Її гордість і бажання бути незалежною боролися з усвідомленням власної безпорадності. Вона подивилася в очі Євгена, і в них не було ні жалю, ні осуду, лише щире бажання допомогти. Вона відчула, як її внутрішній опір поступово слабшає. Вона довіряла йому. Він був поруч у найстрашніший момент її життя, він врятував її. І тепер він просто хотів полегшити її біль.

— Добре, — тихо промовила вона, опускаючи руку. — Тільки... обережно, будь ласка.

Євген лагідно посміхнувся.

— Звичайно, обережно. Я ж не збираюся тобі нашкодити. — Він сів ближче до неї, його рухи були повільними та точними. Він обережно розправив пов'язку на її шиї, потім перевірив, чи не збилася вона на грудях. Його пальці були теплими і ніжними, і Юліана відчула, як її тіло розслабляється під його дотиками. Вона заплющила очі, відчуваючи дивне почуття спокою. Це було не просто фізичне полегшення, а й емоційне.

— Ось так. Тепер краще? — запитав він, віддаляючись.

Юліана відкрила очі.

— Так. Набагато краще. Дякую, Євгене. — Вона відчувала себе трохи збентеженою, але водночас і вдячною. Цей момент близькості, коли він так обережно торкався її ран, був дуже інтимним. Вона відчула, як її серце забилося швидше.

Євген посміхнувся.

— Нема за що. Для цього і потрібні друзі. Або... — він замовк, дивлячись їй в очі, і в його погляді промайнуло щось більше, ніж дружба. — Просто люди, які дбають.

Юліана відчула, як її щоки заливає рум'янець. Вона відвела погляд, не знаючи, що відповісти. У палаті запанувала тиша, наповнена невисловленими почуттями.

Через кілька днів, коли Юліана вже почувалася значно краще і навіть могла самостійно ходити по коридору, Євген прийшов до неї з несподіваною новиною.

— Юліано, у мене для тебе сюрприз, — сказав він, його обличчя світилося від радісної посмішки. — Я привіз декого, хто дуже за тобою сумує.

Серце Юліани миттєво стиснулося. Вона одразу зрозуміла, про кого йдеться.

— Таня? — прошепотіла вона, і її очі наповнилися сльозами. Вона так сумувала за сестрою, але водночас боялася, як Таня відреагує на її стан. Вона не хотіла лякати дівчинку.

Євген кивнув.

— Так, Таня. Вона дуже хотіла тебе побачити. Моя мама її привезла. Вони чекають у холі.

Юліана відчула суміш радості та тривоги.

— Але... Євгене, як вона? Вона... вона не злякається? Я ж... я забинтована. І я не хочу, щоб вона знала, що сталося.

Євген підійшов до неї, взяв її за руки.

— Не хвилюйся, Юліано. Я все пояснив Тані. Сказав, що ти трохи захворіла, і тобі потрібні бинти, щоб швидше одужати. Вона маленька, вона все зрозуміє. І вона просто хоче тебе обійняти. А щодо Аліни... ми нічого їй не скажемо. Вона ще занадто мала для таких жахливих речей.

Юліана глибоко вдихнула. Вона розуміла, що це правильне рішення. Таня не повинна знати про таку жорстокість.

— Добре, — сказала вона, і її голос трохи тремтів. — Я готова. Веди їх сюди.

Євген вийшов з палати, а Юліана почала нервово поправляти подушку і ковдру. Її серце шалено калатало. Вона так довго не бачила Таню, і тепер, коли зустріч була настільки близькою, її охопило хвилювання. Вона намагалася виглядати спокійною, щоб не налякати дівчинку.

За кілька хвилин двері відчинилися, і в палату зайшов Євген, тримаючи за руку Таню. Поруч з ними йшла висока, елегантна жінка з короткою стрижкою і доглянутим обличчям – мама Євгена, пані Олена.

Таня, побачивши Юліану, одразу ж вигукнула:

— Юліано! Сестричко! — і кинулася до неї, її маленькі ніжки швидко перебирали по підлозі.

Юліана простягнула до неї руки, і Таня міцно обійняла її, притулившись до її незабинтованої щоки. Юліана відчула тепло її маленького тіла і запах дитинства, і сльози навернулися на очі. Вона міцно обійняла Таню, намагаючись не торкатися забинтованих місць.

— Моя маленька! Як я за тобою сумувала! — прошепотіла Юліана, цілуючи її в маківку.

Таня відсторонилася, її великі очі з цікавістю дивилися на бинти на шиї Юліани.

— Юліано, тобі боляче? Євген сказав, що ти захворіла. А чому в тебе бинти?

Юліана посміхнулася, намагаючись виглядати переконливо.

— Ні, сонечко, мені вже не боляче. Це просто такі бинти, щоб я швидше одужала. Це як пластир, тільки великий. Скоро я буду зовсім здорова, і ми з тобою поїдемо додому.

Таня задоволено кивнула, повіривши її словам. Вона була щаслива, що бачить сестру.