Глава 16

Пробудження було важким. Юліана відчувала сильний біль, що пронизував усю верхню частину її тіла, ніби вона горіла зсередини. Важкі повіки ледь піднялися, і вона побачила розпливчасті обриси стелі лікарняної палати. Запах дезінфекції та ліків одразу ж вдарив у ніс. Вона спробувала поворухнутися, але біль посилився, і голова закрутилася. "Я жива", — перша думка промайнула в голові, дивуючи своєю чіткістю.

Потім, як спалах блискавки, в пам'яті виникли останні події: обличчя Аліни, її божевільний сміх, пекучий біль, втеча. Юліана застогнала, і цей звук був скоріше від душевного болю, ніж від фізичного. Її довіра була розтоптана, її щирість використана. І що найгірше – вона не бачила Таню. Де Таня? Чи вона в безпеці? Паніка почала підступати.

У цей момент двері палати тихенько відчинилися, і ввійшов Євген. Він виглядав стомленим, на його обличчі була щетина, а під очима – темні кола, ніби він зовсім не спав. Але коли він побачив, що Юліана при тямі, його обличчя одразу ж просвітліло. На ньому з'явилося таке полегшення, що Юліана відчула легкий укол у серці.

— Юліано! Ти прокинулася! — голос Євгена був сповнений полегшення. Він підійшов до її ліжка, обережно сів на стілець поруч. — Як ти себе почуваєш? Щось болить?

Юліана спробувала кивнути, але рух головою викликав новий напад болю.

— Болить... — прохрипіла вона. — Євгене... Таня? Де Таня? З нею все гаразд?

Євген одразу ж зрозумів її занепокоєння. Він нахилився ближче, його очі були сповнені тепла.

— Заспокойся, Юліано. З Танею все добре. Вона зараз у моєї мами. Я відвіз її туди одразу, як тільки тебе привезли в лікарню. Моя мама подбає про неї. Вона в безпеці.

Від цих слів з грудей Юліани вирвався тремтячий видих полегшення. Вона закрила очі, відчуваючи, як важкий камінь падає з її серця. Таня в безпеці. Це було найголовніше.

— Дякую тобі, Євгене... — прошепотіла вона, відчуваючи сльози, що навертаються на очі. — Ти... ти врятував мене. І Таню.

Євген обережно взяв її за руку – здорову, незабинтовану руку – і злегка стиснув. Його дотик був теплим і заспокійливим.

— Не говори дурниць, Юліано. Я просто зробив те, що мав. Ти головне – тримайся. І видужуй. Все буде добре.

Юліана ледь помітно кивнула. Вона подивилася на свою забинтовану шию та груди, і відчула, як її охоплює новий приступ відчаю. Що тепер? Як вона буде жити з цим? Вона відчувала, як її охоплює страх.

— Що... що вони сказали лікарі? — тихо запитала вона. — Наскільки все погано?

Євген глибоко зітхнув.

— Опіки глибокі, Юліано. Але лікарі кажуть, що ти будеш жити. Тобі потрібна буде ще одна операція – пластична. Щоб відновити шкіру і мінімізувати шрами. Це буде нелегко, але ти сильна. Ти впораєшся з цим.

Сльози котилися по щоках Юліани. Вона розуміла, що це не просто подряпина. Це серйозне ушкодження, яке змінить її життя. Вона, яка завжди була такою активною, такою незалежною, тепер лежала безпорадно в лікарні. І думка про шрами, про те, як вона виглядатиме, викликала хвилю відчаю.

— Але... але як я буду... — її голос тремтів, і вона не могла закінчити фразу. Вона думала про свою роботу, про університет, про майбутнє. Чи зможе вона повернутися до нормального життя?

Євген міцніше стиснув її руку.

— Не думай про це зараз, Юліано. Зараз головне – твоє здоров'я. Про все інше ми подбаємо. Навчання, робота – це все вторинне. Я все владнаю. Ти не будеш одна.

Його впевнені слова були якорем у буремному морі її емоцій. Вона подивилася на нього, і в його очах побачила стільки щирості та підтримки, що це трохи заспокоїло її.

— Але ж це... це дорого, Євгене, — прошепотіла Юліана. Вона знала, що таке медичні послуги, і не хотіла бути тягарем. — Я... я не можу це прийняти. Якось сама...

Євген суворо похитав головою.

— Навіть не думай про це. Юліано, зараз не час для гордості. Це мій обов'язок. Я все оплачу. Все до копійки. Тобі не потрібно ні про що турбуватися. Ти маєш лише зосередитися на одужанні. Розумієш?

У його голосі звучала непохитна рішучість, і Юліана зрозуміла, що сперечатися марно. Вона відчула, як до її болю додається ще й почуття провини за те, що стала для нього тягарем, але водночас і величезну вдячність за його турботу.

Наступні дні в лікарні були важкими. Юліана відчувала постійний біль, їй було важко рухатися, спати. Медсестри регулярно робили перев'язки, і кожен раз це було новим випробуванням. Вона дивилася на свої рани, і кожен раз відчувала укол болю від того, що це зробила Аліна – людина, якій вона довіряла. Гнів і образа змішувалися з фізичним дискомфортом.

Євген приходив до неї щодня. Він проводив у палаті багато часу, сидів поруч, читав їй книжки, розмовляв. Він розповідав їй про університетські новини, намагаючись відволікти від сумних думок. Він ніколи не згадував Аліну, якщо Юліана сама не починала розмову. Його присутність була заспокійливою. Він приносив їй фрукти, соки, якісь дрібні подарунки, щоб підняти настрій.

Одного дня, коли Євген сидів поруч, Юліана набралася сміливості і запитала:

— Євгене, а що... що з Аліною? Ти... ти заявив у поліцію?

Обличчя Євгена одразу ж стало серйозним. Він стиснув щелепи.

— Так, Юліано. Я подав заяву. Вони вже її затримали. Ведеться розслідування. Я зробив усе, що міг. Вона відповість за те, що зробила.

Голос Євгена був холодним, без будь-яких емоцій. Юліана відчула дивне задоволення від цих слів, змішане з гіркотою. Вона хотіла справедливості, але водночас розуміла, що це не поверне їй здоров'я і не зітре біль.

— Я... я бачила її обличчя, Євгене, — тихо промовила Юліана. — Вона була як... як божевільна. Вона справді мене ненавидить.

— Вона одержима, Юліано. І її ненависть спрямована не стільки на тебе, скільки на її власні проблеми і на те, що я змінився, — пояснив Євген. — Вона завжди була такою, просто вміла це приховувати. Ти не винна ні в чому. Це її божевілля.

Тим часом, Таня була з мамою Євгена. Спочатку дівчинка була дуже налякана і сумувала за Юліаною, але теплота і турбота пані Олени (матері Євгена) поступово розтопили її страх. Пані Олена, незважаючи на своє початкове нерозуміння і легку підозру до "чергових Євгенових приколів", тепер повністю усвідомлювала серйозність ситуації.