Глава 15

Пекучий біль роз’їдав тіло Юліани, але ще гостріше боліла її душа від усвідомлення жахливої зради. Сміх Аліни все ще лунав у вухах, переслідуючи її, коли вона, спотикаючись, вискочила з під'їзду. Свіже вечірнє повітря не принесло полегшення; навпаки, воно здавалося ще більш холодним і пронизливим, підкреслюючи пекучість рани. Вона бігла, не розбираючи дороги, сльози текли по щоках, змішуючись з відчуттям гарячої рідини, що стікала по шиї та грудях. Кожен рух віддавався нестерпним болем, але думка про Таню, про необхідність вижити, гнала її вперед. Вона мала дістатися допомоги. Нарешті, діставшись відносно безлюдного провулка, Юліана схопилася за стіну будинку, намагаючись віддихатися. Її пальці, що тремтіли, намацали телефон у кишені. Вона бачила розпливчасті обриси екрана крізь сльози, але одна назва була чіткою – Євген. Він був єдиним, хто знав правду, єдиним, хто міг зрозуміти і допомогти зараз. Її пальці ледве натиснули кнопку виклику, і вона приклала телефон до вуха, сподіваючись на диво. 

— Алло? Юліано? Ти де? — Голос Євгена був одразу сповнений занепокоєння. Він, мабуть, відчував, що щось не так.

— Євгене... — прохрипіла Юліана, і її голос зламався. Вона не могла більше стримувати ридань. Сльози текли градом, змішуючись зі слиною та тим неприємним запахом, який все ще висів у повітрі.

— Це... Аліна... Вона... вона облила мене... кислотою... Мені так боляче, Євгене! Я... я не можу...

На іншому кінці дроту запанувала напружена тиша, а потім пролунав різкий, відчайдушний вигук Євгена.

— Що?! Кислотою?! Де ти? Говори, де ти?! — Його голос був сповнений шоку та жаху, в ньому відчувалася паніка, яку Юліана ніколи раніше не чула. — Юліано, відповідай! Швидко!

Юліана спробувала зосередитися. Їй було важко дихати, біль пронизував все її тіло.

— Я... я біля... перехрестя... вулиць... Космонавтів і... Шевченка... — прохрипіла вона, ледь розрізняючи назви вулиць. Її зір почав каламутніти. — Мені так боляче... Євгене...

— Тримайся, Юліано! Я виїжджаю! Не рухаєшся нікуди! Я зараз буду! — Голос Євгена був вже віддаленим, ніби він біг. Потім зв'язок обірвався.

Євген кинув телефон на пасажирське сидіння, навіть не думаючи про те, щоб закінчити розмову належним чином. Його серце шалено калатало в грудях. "Кислотою?! Це неможливо! Я ж попереджав її! Як я міг допустити це?!" Злість на Аліну, на себе, на весь світ, який дозволив статися такому жахіттю, захлеснула його. Він розумів, що кожна секунда на вагу золота. Якщо це справді кислота, то її потрібно негайно нейтралізувати.

Він рвучко зірвався з місця, де тільки-но припаркувався, щоб перекусити, і машинально завів машину. Рука на коробці передач тремтіла, але він швидко опанував себе. "Швидше! Швидше!" — думки билися в голові, змушуючи його тиснути на газ. Він вилетів на дорогу, ігноруючи дозволену швидкість, його очі гарячково шукали назви вулиць, які назвала Юліана.

Рухаючись на максимальній швидкості, Євген прокручував у голові її слова: "Мені так боляче..." Цей хрипкий, сповнений страждання голос різав його без ножа. Він відчував, як його охоплює справжня паніка. Юліана, така сильна, така цілеспрямована, зараз ледь не помирає від болю, і це його провина. Він мав захистити її краще. Він знав, на що здатна Аліна, але недооцінив її безумство. Ця думка, що він не зміг вберегти Юліану, гризла його зсередини.

Він мчав містом, наче його переслідував диявол. Світлофорів для нього не існувало, він просто пролітав їх на червоне світло, отримуючи сигнали від розлючених водіїв, але йому було байдуже. Усі його думки були зосереджені лише на ній. "Тільки б встигнути! Тільки б вона була жива!" Він уявляв її обличчя, її посмішку, її серйозний погляд, коли вона зосереджено працювала. Це була та сама Юліана, яка змінила його життя, яка показала йому, що є щось більше, ніж бездумна розвага. І тепер вона в небезпеці через нього.

П'ять хвилин здавалися вічністю. Кожна секунда розтягувалася до нескінченності. Нарешті, різко загальмувавши, він побачив її. Вона лежала на тротуарі біля стіни будинку, її тіло було зіщулене, а дихання – ледь помітним. Навколо неї вже зібралося кілька перехожих, але ніхто не наважувався підійти ближче, шоковані тим, що бачили. Її блузка була пропалена в кількох місцях, а шкіра на шиї та грудях була жахливо почервонілою і вже починала міхурками. Запах кислоти був різким і неприємним.

Євген вискочив з машини. Його ноги підкошувалися, але він кинувся до неї. Він побачив, що Юліана вже не була при тямі. Її обличчя було блідим, а губи – синюшними. Вона знепритомніла від шоку та нестерпного болю. Він обережно підняв її на руки. Її тіло було легким, як пір'їнка, але кожне його торкання, здавалося, завдавало їй нового болю. Він побачив, що рани на її шкірі були глибокими.

— Юліано! Юліано, чуєш мене?! — крикнув він, його голос був сповнений відчаю. Вона не відповідала. — Швидку! Хтось викликав швидку?! — звернувся він до перехожих, але ті лише розгублено дивилися на нього.

Євген усвідомив, що часу на очікування немає. Кожна секунда була на вагу золота. Він обережно, наскільки це було можливо, заніс Юліану в машину, обережно поклавши її на заднє сидіння. Її голова безсило схилилася набік. Її стан був критичним, це було очевидно. Він не гаючи ні секунди сів за кермо, його руки, стиснуті на кермі, тремтіли. Він увімкнув аварійні вогні та почав мчати до найближчої лікарні.

Його думки були хаотичними, але водночас чіткими: "Лікарня. Швидше. Тільки б встигнути. Тільки б вона жила!" В його очах стояли сльози, але він стиснув зуби, щоб не дозволити їм текти. Він мав бути сильним заради неї. Він уявляв собі її минуле, її боротьбу, її мрії, і розумів, що не може дозволити, щоб все це закінчилося ось так. "Юліано, тримайся, благаю! Ти повинна жити!" — повторював він про себе, як молитву.

Під'їхавши до приймального відділення, він різко загальмував прямо біля входу. Він вискочив з машини, кричачи:

— Допоможіть! Постраждала від кислоти! Швидше!