Глава 10

Наступний день у лікарні був зовсім іншим. Для Юліани він розпочався з відчуття глибокого полегшення. Температура Тані остаточно спала, вона вже бавилася своєю улюбленою м'якою іграшкою, хоч і була ще трохи млявою. Її дитяча усмішка, що з'явилася на блідому обличчі, була для Юліани найкращими ліками. Вона сиділа біля ліжка, спостерігаючи за сестрою, і в душі розливалося тепло.

Євген, як і обіцяв, залишився. Він сидів у коридорі, на одному з тих незручних лікарняних стільців, занурившись у свій ноутбук. Час від часу він заходив до палати, щоб запитати, чи все гаразд, чи не потрібна якась допомога. Він приніс гарячий, запашний чай у паперових стаканчиках і свіжу випічку з найближчої пекарні, що пахла так знайомо, як у її власній кав'ярні, змусивши Юліану ледь помітно усміхнутися.

— Ти ж мав бути в університеті, — сказала Юліана, коли він зайшов до палати з двома горнятками кави, яку він теж десь роздобув. Вона виглядала вже набагато краще – виспана, хоча й все ще відчувала наслідки безсонної ночі.

— Я вже все вирішив, — відповів він, простягаючи їй горнятко. Його обличчя було спокійним, без ознак роздратування чи нудьги. — Подзвонив до деканату, пояснив ситуацію. Сказав, що в мене сімейні обставини. Вони сказали, щоб я передав документи з лікарні, як тільки зможу.

Юліана здивовано подивилася на нього. Це було щось неймовірне. Він, Євген, який завжди шукав легких шляхів, сам взяв на себе відповідальність.

— Ти це зробив? Заради мене? — вона не могла повірити, що він настільки змінився.

— Не тільки, — відповів він, відводячи погляд. — Заради... уроку. Батько казав, що це мій останній шанс. Тож я мав почати його з чогось справжнього, чи не так? — Євген ледь помітно посміхнувся, і в цій посмішці вже не було іронії, а була якась незграбна щирість. — А турбота про когось, виявляється, складніша за всі ці макроекономіки, про які нам вчора розповідали.

Вони сиділи в тиші, п'ючи каву, що пахла затишком у цій стерильній лікарняній палаті. Між ними не було ані колишньої напруги, ані незручності, яка виникала при їхніх випадкових зустрічах. Натомість, був якийсь тендітний міст, збудований за одну ніч у лікарні, міст довіри та взаєморозуміння. Це було дивне, але приємне відчуття.

Юліана почала розповідати йому про Таню, про їхні мрії про власне житло, про те, як важко було поєднувати роботу і навчання. Вона ділилася тим, що рідко кому довіряла. Її голос був тихим, але сповненим щирості.

— Я завжди мріяла про свій будинок, — сказала вона, дивлячись на сплячу Таню. — Щоб у Тані була своя кімната, світла і велика. Щоб не треба було думати про оренду, про те, чи вистачить грошей до кінця місяця.

Євген слухав уважно, не перебиваючи. Він не дивився на телефон, не відволікався. Його погляд був зосереджений на ній, і в ньому не було ані зневаги, ані зверхності, а лише щирий інтерес та розуміння.

Він, своєю чергою, розповідав про свої минулі "пригоди", про те, як батько завжди все "влагоджував", і як він сам ніколи не замислювався про наслідки своїх вчинків.

— Мені було все одно, — визнав він, дивлячись у свою чашку, ніби вона могла відповісти на його внутрішні питання. — Я просто жив, не замислюючись. Вечірки, клуби, дорогі машини... Думав, це і є життя. А тепер розумію, що це була просто порожнеча. Ти перша, хто змусив мене задуматися про це.

Юліана здивовано підняла на нього очі. Вона не розуміла, що її прості дії могли так вплинути на когось.

— Я? Як? — запитала вона.

— Твоя наполегливість, твоя... справжність, — пояснив Євген, дивлячись їй прямо в очі. — Ти не така, як усі, кого я знаю. Ти борешся за те, у що віриш. І ти маєш мету. Це... це вражає. Я ніколи не бачив такої пристрасті.

Протягом дня Євген постійно знаходився поруч. Він не тільки сидів у коридорі, а й знаходив способи допомогти. Юліані треба було взяти деякі речі для Тані та свій одяг, адже вона провела в лікарні вже більше доби. Коли вона висловила свої побоювання, як це зробити, Євген одразу ж запропонував:

— Я можу з'їздити. У тебе ж є ключі? Список того, що взяти?

Юліана вагалася. Дозволити йому зайти у свою скромну квартиру, після того, як він звик до розкоші? Це було незручно.

— Не переймайся, — сказав він, помітивши її вагання. — Це ж не для мене, а для Тані. Їй буде легше, якщо в неї будуть улюблені іграшки. А тобі треба освіжитися. У тебе ж є чистий одяг?

Його аргументи були беззаперечними. Вона віддала йому ключі, написавши швидкий список. Поки він їздив, Юліана відчувала дивне поєднання хвилювання та довіри. Вона вперше дозволила комусь із зовнішнього світу зайти у її маленьку, особисту фортецю.

Коли він повернувся, він привіз усе необхідне, а ще — кілька нових дитячих книжок для Тані та велику упаковку соку.

— Подумав, що знадобиться, — сказав він, посміхаючись.

Юліана відчула ще один прилив вдячності. Цей жест був такий простий, але такий щирий. Вона пішла переодягтися, залишивши Таню з Євгеном. Коли вона повернулася, вона побачила картину, яка її зворушила до глибини душі: Євген сидів біля ліжка Тані, читаючи їй казку з її улюбленої книжки. Його голос був м'яким, а Таня слухала з захопленням, забувши про всі болі. Цей образ — Євген, що читає дитині казку, — був настільки нереальним і водночас таким зворушливим, що Юліана відчула, як її серце тане.

Вона навіть дозволила собі трохи задрімати, сидячи у кріслі. Голова схилилася на спинку, поки Євген був поруч. Це був перший справжній сон за останні дві доби, і вона дозволила собі цю розкіш, знаючи, що Таня під наглядом, а поруч є хтось, кому можна довіритись.

Ближче до вечора до лікарні почали приходити відвідувачі до інших пацієнтів, але для Юліани час зупинився. Вона продовжувала сидіти біля Тані, її обличчя було спокійним, адже жар спав, і сестра виглядала набагато краще. Євген продовжував сидіти поруч у коридорі, час від часу заходів до палати, щоб перевірити, чи все гаразд.

Коли лікар знову зайшов, щоб зробити вечірній обхід, він підтвердив, що Таня йде на поправку.