Глава 9

Лікарняні коридори гули тихою, але постійною луною кроків, приглушених голосів та нерозбірливих оголошень. Для Юліани ця ніч здавалася безкінечною. Вона сиділа біля ліжка Тані, тримаючи її маленьку, гарячу ручку. Температура нарешті почала спадати завдяки крапельниці, і Таня спала, її дихання було важким, але рівномірним. Кожну хвилину Юліана схилялася над нею, щоб перевірити, чи не погіршився стан. Тривога стискала серце, але вже не так сильно, як раніше.

Євген не відходив. Він сидів на стільці біля стіни, його висока постать здавалася дещо незграбною в тісному боксі. Час від часу він вставав, щоб розім'ятися, або приносив Юліані води, яку вона пила машинально. Між ними панувала незручна тиша, наповнена лише звуками дихання Тані та лікарняних приладів. Це була тиша, яка говорила більше, ніж будь-які слова.

— Тобі варто хоча б трохи поспати, — нарешті промовив Євген, його голос був трохи хриплим від втоми. — Я посиджу. Ти ж уже не спиш добу.

Юліана похитала головою.

— Не можу, — прошепотіла вона. — А раптом їй знову стане гірше? Я маю бути тут.

— Я теж тут, — відповів він. — Якщо щось, я розбуджу. Чесно.

Вона підняла на нього втомлений погляд. В його очах не було й тіні колишньої безтурботності чи нудьги. Лише справжнє співчуття та втома. Це було дивно, навіть шокуюче. Вона ніколи не уявляла, що Євген може бути таким.

— Чому ти тут? — запитала вона, і її голос був таким тихим, що ледь чула сама себе.

Він знизав плечима.

— Не знаю. Просто... не міг залишити тебе одну. Ти ж була така налякана. А потім... Таня. Вона ж зовсім дитина.

Його слова були простими, але вони прозвучали щиро. Юліана відчула, як її очі знову наповнюються сльозами, але цього разу – від вдячності.

Години тяглися повільно. Світло від вуличних ліхтарів пробивалося крізь вікно, забарвлюючи палату в тьмяні сірі відтінки. Юліана сиділа, вдивляючись у спляче обличчя Тані, а Євген сидів поруч, час від часу перевіряючи телефон, але не для ігор чи соцмереж, а ніби просто, щоб переконатися, що світ ще існує за стінами лікарні. Він не чіпав її, не намагався нав'язати розмову. Просто був поруч, і ця мовчазна підтримка була для неї ціннішою за будь-які слова.

Десь під ранок, коли перші промені сонця почали пробиватися крізь вікно, Юліана відчула, як її повіки важчають. Вона не спала вже понад добу. Голова обертом ішла від недосипу та емоційного виснаження. Вона відчула, як її голова на мить схилилася до плеча Євгена, який сидів зовсім поруч. Вона здригнулася і випрямилася.

— Вибач, — прошепотіла вона.

— Спи, — тихо відповів він. — Спи. Я буду тут. Обіцяю.

Юліана вагалася. Вона звикла контролювати все, звикла покладатися лише на себе. Довіряти комусь, особливо Євгену, здавалося неможливим. Але втома брала своє. І в його голосі було стільки щирості.

Вона поволі дозволила собі відкинутися назад. Голова впала на стілець, а потім, зовсім легенько, схилилася на плече Євгена. Від нього пахло легким чоловічим парфумом та чимось невизначеним, але надійним. Юліана поринула в поверхневий, тривожний сон, у якому змішалися образи лікарні, Тані та незвична присутність Євгена поруч.

Євген відчував, як голова Юліани схилилася на його плече. Він напружився, потім розслабився. Вона спала. Її обличчя, таке сильне і вольове вдень, тепер було блідим і вразливим. Він бачив темні кола під її очима, помічав, як дрібно тремтять її вії. Вона була втомленою, але непереможною.

Він ніколи раніше не бачив її такою. Завжди зібрана, незалежна, трохи колюча. А зараз... зараз вона була просто наляканою сестрою, що знесилено заснула. У його грудях зародилося дивне, невідоме досі почуття. Це не було симпатією чи закоханістю, а чимось глибшим — повагою і бажанням захистити.

Він обережно, щоб не розбудити її, дістав телефон. Повідомлення від друзів про вечірку, щойно завершилася, пролетіли повз. Він навіть не відчув звичної нудьги чи бажання відповісти. Його думки були зайняті іншим. Він подивився на Юліану, потім на Таню. Він згадав слова батька: "Ти будеш вчитися. По-справжньому. Ти будеш показувати результати". І раптом це набуло нового сенсу. Це було не про оцінки.

Це було про цінність життя, про відповідальність, про справжні проблеми, які не можна "порішати" грошима.

Йому стало соромно за своє минуле. За безтурботність, за легковажність, за те, що він ніколи не цінував те, що мав. Ця ніч у лікарні, поруч із Юліаною та її хворою сестрою, була для нього шоковою терапією. Він відчував, як у ньому щось змінюється. Глибоко. Невідворотно. Він розумів, що це лише початок, але відчував рішучість. Він мав довести, що здатен бути кращим. Не лише для батька, а й для себе. І, можливо, для неї.

Ближче до ранку, коли перші сонячні промені залили палату м'яким світлом, Таня заворушилася. Юліана одразу ж прокинулася, різко піднявши голову з плеча Євгена. Вона швидко перевірила лоб сестри — жар помітно спав. Таня розплющила очі і слабко посміхнулася.

— Юліано... — прошепотіла вона, її голос був вже менш хриплим.

— Все добре, рідна, — Юліана міцно обійняла її, відчуваючи величезне полегшення. — Ти вже краще?

— Ага, — кивнула Таня. — Тільки пити хочу.

Євген одразу ж підхопився і приніс склянку води. Юліана допомогла Тані зробити кілька ковтків. У цей момент до палати зайшла медсестра, а за нею – лікар. Вони провели повторний огляд, перевірили аналізи, які, виявилося, взяли ще вночі, поки Юліана спала.

— Температура спадає, це добре, — сказав лікар, переглядаючи результати аналізів. — Є вірусна інфекція, але нічого критичного. Ми залишимо її ще на день-два під наглядом, для профілактики. А потім можете забирати додому.

Слова лікаря були для Юліани як найпрекрасніша музика. Величезний камінь впав з її душі. Вона дивилася на Таню, потім на Євгена, і на її обличчі з'явилася щира, невимовна вдячність.

— Дякую вам, — ледь чутно промовила вона до лікаря, а потім перевела погляд на Євгена. — Дякую тобі... Євгене. За все.