Глава 8

Машина Євгена летіла вулицями міста, розрізаючи гудками клаксонів щільний вечірній трафік. Для Юліани час немов сповільнився. Кожна секунда розтягувалася у вічність, наповнену стукотом її власного серця та єдиною думкою: Таня. Її маленька сестричка, її світ, її відповідальність – зараз там, одна, з високою температурою. Руки тремтіли, і вона міцно вчепилася в ручку дверей, ніби це могло наблизити їх до мети.

Євген, здавалося, був абсолютно зосереджений. Його обличчя, зазвичай таке безтурботне, тепер було напруженим і серйозним. Він майстерно маневрував між автомобілями, обганяючи їх, користуючись перевагами своєї дорогої машини. Юліана мимоволі спостерігала за ним. Цей Євген був зовсім іншим. Не той зухвалий хлопець з випускного, не той байдужий студент з іспиту. Це був рішучий і, як не дивно, надійний чоловік.

— Тримайся, ми майже на місці, — промовив він, його голос був спокійним, але з нотками терміновості. Він кинув на неї короткий, але проникливий погляд. — Ти дуже бліда. Все добре?

— Я... я не знаю, — прошепотіла Юліана, відчуваючи, як у горлі стоїть клубок. — Я просто... ніколи раніше вона так не хворіла. А я не поруч. Це моя провина.

— Це не твоя провина, — категорично відповів Євген, повертаючи голову до дороги. — Ти в університеті, вона в школі. Ніхто не міг передбачити. Не накручуй себе. Зараз головне — дістатися до неї.

Його слова, такі прості, чомусь трохи заспокоїли її. Вона глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Раптом відчула, як її долоні спітніли, а ноги підкошуються, хоча вона просто сиділа. Це був чистий, неконтрольований страх.

Через кілька хвилин машина різко загальмувала біля будівлі школи. Юліана навіть не чекала, поки Євген повністю зупиниться, вже смикаючи ручку дверей. Вона вискочила з машини і побігла до входу, не озираючись. Євген був одразу за нею.

Вони влетіли до школи, де їх вже чекала стурбована пані Олена, Танина вчителька. Таня сиділа на лавці в коридорі, притиснувшись до стіни. Її обличчя було блідим, очі — припухлими, а тонке тіло тремтіло. На лобі виблискували краплинки поту.

— Таня! — Юліана кинулася до сестри, опустившись перед нею на коліна. Вона обійняла її, відчуваючи жар, що виходив від маленького тільця. — Рідна, що сталося?

— Мені холодно, Юліано, — прошепотіла Таня, її голос був слабким. — І голова болить. Дуже.

Пані Олена підійшла ближче, її обличчя було сповнене занепокоєння.

— Температура піднялася до 39.5, — повідомила вона. — Ми викликали швидку, але вона затримується. Лікар сказав, краще не чекати.

Серце Юліани знову стислося. Швидка? Це вже серйозно. Вона підняла Танію на руки. Сестричка була легка, немов пір'їнка.

— Дякую, пані Олена, — сказала Юліана, її голос тремтів. — Я відвезу її сама.

Євген, який стояв поруч, уважно слухав. Він одразу зрозумів ситуацію.

— Не хвилюйтесь, ми її відвеземо, — сказав він впевнено, звертаючись до вчительки. — Машина поруч.

Пані Олена подивилася на Євгена з подивом, але кивнула. Юліана, не гаючи часу, вже несла Таню до дверей. Євген швидко відчинив двері машини, і Юліана обережно поклала Танію на заднє сидіння, закутавши її своєю курткою. Сама сіла поруч, притискаючи сестру до себе.

— У яку лікарню їдемо? — запитав Євген, вже сідаючи за кермо. — Є своя чи в найближчу?

— Найближчу дитячу, будь ласка, — відповіла Юліана, проводячи рукою по гарячому чолу Тані. — Швидше.

Дорога до лікарні здавалася нескінченною. Кожна ямка на дорозі, кожен різкий поворот відлунювали болем у голові Тані, і вона тихенько стогнала. Юліана міцно обіймала сестру, шепочучи заспокійливі слова, хоча сама відчувала, як її власне серце стискається від тривоги. Її погляд був прикутий до обличчя Тані, і вона помічала кожну зміну: блідість, тремтіння, прискорене дихання.

Євген вів машину швидко, але обережно. Він постійно кидав погляди у дзеркало заднього виду, щоб перевірити їхній стан. Тиша в салоні була наповнена напругою, її переривали лише тихі стогони Тані та приглушений шум міста за вікном. Юліана раптом відчула, як їй бракує слів, щоб висловити свій страх, свою безпорадність.

— Як... як вона? — Євген нарешті порушив мовчання, його голос був сповнений щирого занепокоєння.

— Дуже гаряча, — Юліана ледь стримувала сльози. — Мені страшно, Євгене. Вона ніколи так сильно не хворіла. Я так боюся... Що, якщо це щось серйозне?

Він різко повернув кермо, об'їжджаючи автомобіль, що повільно їхав попереду.

— Не думай про це, — сказав він твердо. — Зараз не час. Подумай про те, що лікарі допоможуть. Вона буде в порядку. Ти ж не одна.

Його останні слова прозвучали дивно, але вони торкнулися її. "Ти ж не одна". Юліана звикла завжди бути одна, сама справлятися з усіма труднощами. А тут, у найкритичніший момент, поруч був Євген. Той самий Євген, якого вона вважала безвідповідальним і безтурботним.

— Чому ти... чому ти допомагаєш? — прошепотіла вона, не дивлячись на нього.

Євген на мить завагався.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Просто... побачив, що тобі потрібна допомога. А хіба інакше можна? Я ж не можу просто стояти і дивитись. Ти ж не відвернулася від мене, коли я... був розгублений.

Його відповідь застала її зненацька. "Не відвернулася від мене, коли я був розгублений". Це нагадало їй про його обличчя в кав'ярні, коли він зізнався, що "тато порішав". І про її слова: "Тоді навчись. Ніколи не пізно". Можливо, він і справді почав змінюватися. Ця думка, дивна й несподівана, трохи відволікла її від паніки.

Нарешті, після нескінченних хвилин, машина різко загальмувала біля входу до дитячої лікарні. З вікон будівлі тьмяно світилося світло, а на подвір'ї стояло кілька машин швидкої допомоги. Юліана майже вилетіла з машини, обережно піднімаючи Таню на руки. Сестра була млява, її голівка безвольно схилилася на плече Юліани.

Євген швидко вискочив із машини, зачинив дверцята, навіть не думаючи про те, де припаркувався. Він біг поруч з Юліаною, а коли вони дісталися дверей приймального відділення, він відчинив їх, пропустивши її вперед.