Глава 7

Ранок першого вересня завжди мав особливий присмак. Для когось це був запах нової форми та святкових букетів, для інших — гіркота прощання з літом. А для Юліани він пах новими можливостями та вибором. Будильник задзеленчав о звичній шостій, але цього разу вона зіскочила з ліжка без жодного вагання. Немає більше безсонних ночей над конспектами, немає більше гнітючої тривоги про "а раптом не вступила". Тепер вона була студенткою.

Вона рухалася по квартирі з легкою, майже танцювальною грацією. Сонце, що пробивалося крізь фіранки, здавалося, світило яскравіше. Юліана швидко прийняла душ, дозволяючи теплим струменям води змити останні залишки літньої втоми. Обрала свій найкращий, хоча й єдиний, костюм — просту, але елегантну чорну спідницю та світлу блузку. Волосся заплела у звичну акуратну косу. Вона хотіла виглядати гідно, відповідати своєму новому статусу.

На кухні вже чекали запахи свіжої кави та тостів. Юліана приготувала сніданок для себе та Тані, перевірила її шкільний рюкзак. Таня була ще сонна, але на її обличчі теж читалося передчуття нового навчального року.

— Ну що, моя розумниця, готова до школи? — запитала Юліана, усміхаючись.

— Готова, — сонно пробурмотіла Таня, жуючи тост. — А ти? Готова до університету?

— Більш ніж готова, — засміялася Юліана. Вона відчувала прилив енергії, незважаючи на ранню годину. Цей день був її днем, днем, коли починалася нова глава її життя.

Вони вийшли з дому разом. Таня попрямувала до своєї школи, а Юліана — до зупинки. Дорога до університету здавалася довшою, але водночас цікавішою. Вона спостерігала за людьми, за рухом міста, і кожна деталь здавалася їй частиною великого, нового світу, що відкривався перед нею. Серце стукало в грудях від хвилювання та очікування. Вона уявляла перші лекції, нових викладачів, одногрупників. Вона так довго мріяла про це, що зараз ледь вірила, що це відбувається насправді. Це був її шанс, і вона була сповнена рішучості використати його на повну.

Юліана зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти тремтіння в колінах. Вона відчувала себе маленькою, але водночас неймовірно сильною. Вона виборола це місце, і тепер вона була тут. Її погляд ковзнув по обличчях студентів, намагаючись вловити щось знайоме, але нікого зі шкільних часів вона не бачила. Це було водночас і лячно, і захопливо — повністю новий початок.

Вона вже збиралася зайти всередину, коли її погляд випадково натрапив на знайому постать. Біля сходів, спиною до неї, стояв Євген. Він був одягнений у світлі джинси та темну футболку, його волосся, як завжди, було трохи розпатлане, але він тримався прямо, з тією ж звичкою засунувши руки в кишені. Його друзі, ті самі, що були з ним на вечірках, стояли поруч, галасливо сміючись.

Юліана на мить завагалася. Їхня остання зустріч у кав'ярні, його "тато все владнає" і її відповідь — усе це було ще свіжим у пам'яті. Вона не хотіла з ним розмовляти, не хотіла знову відчувати цей дивний присмак гіркоти та справедливості. Вона вирішила просто пройти повз, зробити вигляд, що не помітила його.

Але в той момент, коли вона майже порівнялася з ним, Євген обернувся. Його погляд зустрівся з її. На обличчі з'явилося здивування, а потім... щось схоже на незручність. Він відпустив своїх друзів легким жестом, і ті, не розуміючи, але підкоряючись, відійшли. Євген зробив крок до неї.

— Юліана? — його голос прозвучав трохи невпевнено. — Ти... тут?

— А де мені бути? — відповіла вона, її голос був спокійним, але трохи прохолодним. — Здається, ми обидва на економічному факультеті, чи не так?

Євген кивнув, його очі якось дивно блиснули.

— Так. Ну... вітаю. — Він на мить замовк, ніби підбираючи слова. — Я... я бачив, що ти вступила.

— Як бачиш, — Юліана опустила погляд на його взуття. — А ти? Твій батько... порішав?

Його обличчя на мить напружилося, але він швидко опанував себе.

— Так. Порішав. — У його голосі прозвучала гірка нотка, яку вона помітила. — Але... це востаннє. І мені доведеться справді вчитися.

Вона підняла на нього очі, і тепер у її погляді не було колишнього осуду, лише несподіваний інтерес. Чи справді він усвідомив це?

— Ну що ж, — сказала вона, кивнувши в бік входу. — Тоді ходімо. Перші лекції не чекають.

Вони рушили до входу, між ними зберігалася дивна напруга, змішана з неочікуваною близькістю. Натовп студентів поглинув їх, але вони йшли поруч, ніби захищені невидимим полем. Євген час від часу кидав на Юліану короткі погляди, ніби намагаючись щось прочитати на її обличчі, а вона робила вигляд, що зосереджена на пошуку потрібної аудиторії.

— Ти вже дивилася розклад? — запитав він, намагаючись розрядити тишу.

— Так, — відповіла вона. — Перша пара — "Основи макроекономіки", аудиторія 205. Сподіваюся, ти теж туди?

— Мабуть, — знизав плечима Євген, але цього разу в його голосі не було колишньої байдужості. — Хоча, чесно кажучи, я навіть не знаю, що це за предмет. Тато сказав, що економіка — це майбутнє.

Юліана ледь помітно зітхнула. Навіть тепер він був таким.

— Це не просто майбутнє, Євгене. Це... розуміння того, як працює світ. Як гроші рухають усе, — пояснила вона, не дивлячись на нього.

— Ти так серйозно до цього ставишся, — пробурмотів він.

— А ти ні? — вона зупинилася біля сходів, підняла на нього очі. — Це ж не просто так. Це твій шанс. Можливо, останній.

Його погляд затримався на її обличчі. У її словах не було злості, лише якась безкомпромісна правда, яка змусила його здригнутися.

— Я... я розумію, — тихо сказав він. — Просто... важко. Коли все життя тобі казали, що нічого не треба робити.

— Тоді навчись, — сказала вона, і в її голосі прозвучала нотка рішучості. — Ніколи не пізно.

Вони піднялися на другий поверх і знайшли аудиторію 205. Вона вже була заповнена студентами, але вони знайшли вільні місця в кінці ряду. Юліана дістала з рюкзака зошит і ручку, готуючись записувати. Євген просто сів поруч, дивлячись на неї.

Лекція почалася. Професор говорив про основні економічні поняття, про закони попиту та пропозиції. Для Юліани це було захопливо. Вона швидко записувала, її мозок працював на повну потужність, вбираючи кожне слово. Вона відчувала себе на своєму місці, ніби все життя готувалася саме до цього.