Глава 6

Ранок для Юліани розпочався зі знайомого, але тепер набагато легшого ритму. Будильник задзеленчав, як і завжди, о шостій, але вона не зірвалася з ліжка, наче обпечена. Навпаки, дозволила собі ще кілька секунд полежати, вдихаючи аромат світанку, що пробивався крізь відчинене вікно. Це був запах свободи, якої вона так довго прагнула. Учорашні слова про вступ, про бюджетне місце, все ще лунали в голові, як найприємніша мелодія.

Вона підвелася, посміхаючись. Усі ці місяці, роки наполегливої праці, безсонних ночей, постійних жертв — усе це нарешті принесло свої плоди. Вона зробила це сама, без чиєїсь допомоги, без зв'язків. Це було її чиста перемога.

На кухні вона налила собі міцний чорний чай з лимоном, свій маленький ранковий ритуал, який раніше був просто способом прокинутися, а тепер став символом її власної, заслуженої винагороди. Вона сіла за стіл, дивлячись на порожні стільці, які скоро займе Таня. Думки про сестру завжди були для Юліани своєрідним якорем, що не дозволяв розслабитися. Заради Тані вона мала бути сильною, успішною, і тепер, коли двері до університету були відчинені, її мрії про краще майбутнє для них обох здавалися такими близькими й реальними.

Потім, як завжди, підняла Таню, допомогла їй зібратися до школи, зварила швидкий, але ситний сніданок. Кожна її дія була сповнена впевненості та спокою. Більше не було тієї тривоги, що гнітила її місяць тому, змушуючи сумніватися в кожному кроці. Тепер була чітка ясність — вона вступила. І це відкривало нові горизонти.

На роботі в "Солодкому Куті" день теж пролетів непомітно. Юліана рухалася за барною стійкою з дивовижною легкістю. Вона готувала запашну каву, продавала ще теплий хліб з хрусткою скоринкою, щойно витягнутий із печі, і звично усміхалася клієнтам. Її думки були зосереджені на майбутньому навчанні, на розкладі в університеті, на тому, як поєднати роботу з парами. Вона була студенткою. Це звучало як музика, і вона смакувала кожну ноту цієї нової ролі.

По обіді, коли потік клієнтів трохи стих, у двері заглянула Віка. Її очі сяяли від радості.

— Ну що, моя студентко? Як справи? Вже відчуваєш себе важливою персоною? — жартівливо запитала вона, сміючись.

— Майже, — відповіла Юліана, посміхаючись у відповідь. — Просто ще не звикла, що це реально. Це так дивно, знаєш? Ніби величезний тягар впав з плечей.

— А то! Ти заслужила, як ніхто інший, — Віка підійшла ближче, обійняла подругу й поплескала її по плечу. — Ти ж знаєш, я тобою пишаюся! Ти така молодець, Юліано. Уяви, скільки всього ти пройшла, і все це сама!

Юліана відчула тепло в грудях. Це було справжнє щастя — відчувати підтримку і знати, що її перемога – це не тільки її особиста, а й розділена радість. Вона працювала далі, відчуваючи, як втома трансформується в задоволення, а кожне замовлення – це маленький крок до її нового, омріяного життя.

У той самий час, на іншому кінці міста, у кабінеті, де повітря було важким від дорогих парфумів та запаху свіжонадрукованих документів, вирувала зовсім інша атмосфера. Масивний стіл з темного дерева, блискучі від полірування, був завалений паперами. З панорамних вікон відкривався приголомшливий вид на місто, що розкинулося внизу, але Андрій, батько Євгена, дивився не на пейзаж, а на свого сина, який сидів навпроти, наче школяр, викликаний до директора.

Андрій відкинувся на спинку свого великого шкіряного крісла. На його обличчі не було ні гніву, ні розчарування – лише втома. Він бачив це все вже сотні разів. І, здавалося, втомився вирішувати.

— То що, Женю? Знову? — голос Андрія був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася незламна сталь. — Результати іспитів уже відомі. І, як я й очікував, тебе немає у списках. Навіть близько.

Євген опустив погляд, його щоки злегка почервоніли. Він очікував цієї розмови, але це не робило її легшою. Після зустрічі з Юліаною в кав'ярні, після того, як її слова пролунали в його голові, він вперше відчув не просто роздратування, а справжній, пекучий сором. І, можливо, навіть нотку заздрості до її щирої перемоги.

— Тату, — почав Євген, його голос був незвично тихим, майже благаючим, що було зовсім не властиво його звичній самовпевненості. — Мені треба, щоб ти допоміг. Щоб мене взяли в університет. Я знаю, що завалив, але...

— Але що? — Андрій перебив його, не підвищуючи голосу. — Але ти звик, що я все влаштовую? Це вже скільки разів було, Женю? Дитячий садок, школа, тепер університет. Ти мав шанс. Ти його пропустив. Це твоя відповідальність. Твоя.

Євген стиснув кулаки під столом. Йому хотілося кричати, заперечувати, але щось стримувало. Можливо, усвідомлення, що цього разу батько має рацію, було надто сильним.

— Я... я не знаю, що мені робити, — прошепотів він, і ця розгубленість була справжньою. — Я не хочу просто так сидіти. Я... я хочу вчитися.

Андрій саркастично посміхнувся.

— Ти не хочеш робити те, що від тебе вимагається, — відрізав батько. — Щоразу одне й те саме. Вечірки, розваги, безвідповідальність. Я скільки разів казав тобі взятися за голову? Скільки разів я "вирішував" твої проблеми, замість того, щоб ти сам їх вирішував? Твоє майбутнє, Женю, це твоє майбутнє. Не моє.

Євген підняв очі, намагаючись зустрітися з батьком поглядом, знайти в ньому хоч краплю розуміння чи співчуття. Він не міг пояснити йому про Юліану, про те, як її втомлене, але переможне обличчя на фото в інстаграмі стало для нього дзвінком. Як її слова про свободу змусили його відчути себе ув'язненим у власному безцільному житті.

— Цього разу все інакше, тату, — Євген вперто продовжив, голос його став трохи впевненішим, хоча й тремтів. — Я розумію. Мені дійсно це потрібно. Я хочу спробувати. По-іншому. Я... я сам хочу щось зробити.

Андрій уважно дивився на сина. У його погляді змішалися втома від постійних проблем з ним та ледь помітна іскра надії. Він бачив, що цього разу щось було справді інакше. Була не просто вимога, а щось схоже на благання. Батьківське серце стиснулося, хоча він і намагався цього не показувати. Він знав, що постійне "вирішення" проблем Євгена робило його слабшим.