Глава 5

Світанок був іншим. Не таким, як сотні попередніх, коли будильник розривав тишу, примушуючи її тіло піднятися, а мозок — одразу ж запускати безкінечний список справ. Сьогодні будильник не бринів. Юліана прокинулася сама, задовго до шостої, але без звичної тривоги. Просто відчула світло, що пробивалося крізь шпарини у шторах, і тепло, що розливалося по кімнаті.

Перша думка, яка прийшла, була не про роботу, не про навчання, не про рахунки. Вона була про список. Той список, де вчорашнім вечором, серед безлічі інших прізвищ, світилося її. Юліана Ткаченко. Прийнято. Бюджет.

Сльози знову підступили, але цього разу вона їх не стримувала. Вони були теплими, легкими, як ранкова роса. Це були сльози звільнення, сльози визнання, сльози — щастя, яке так рідко гостювало у її житті.

Вона повільно, ніби смакуючи кожну мить, підвелася з ліжка. Не було потреби квапитись. Не було потреби поспіхом перевіряти зошити, чи збирати рюкзак. Сьогодні ранок належав їй. І тільки їй.

Тихо підійшла до вікна. Місто ще спало, але вже прокидалися перші пташки, їхній спів здавався найчистішою мелодією. Вона вдихнула повними грудьми свіже повітря, і вперше за багато років відчула, як її легені наповнюються не втомою, а надією.

"Я зробила це. Я справді це зробила," — подумки промовила вона, і цей шепіт відлунював у серці потужним, впевненим ударом. Вона згадала Євгена, його байдужість на іспиті, його слова про батька, який "все владнає". Гордість за власне досягнення, за те, що вона виборола це сама, без чиєїсь допомоги, була солодкою і чистою. Вона не просто вступила, вона перемогла у своїй особистій битві за справедливість.

На кухні вона налила собі чашку чорного чаю з лимоном, своєї маленької втіхи, але сьогодні він здавався ще смачнішим. Не поспішаючи, сиділа за столом, спостерігаючи, як сонячні промені малюють візерунки на стіні. Вона вже не дивилася на себе в дзеркало з жахом. Вона бачила втомлену, але вільну дівчину. Дівчину, яка отримала свій шанс.

У цей самий час, на іншому кінці міста, ранок Євгена був зовсім іншим.

Сонячне світло било прямо у вікно, дратуючи його. Він лежав у ліжку, згорнувшись клубком, намагаючись сховатись від реальності, що боляче вдарила вчора ввечері.

Не зараховано. Навіть близько.

Голос матері, повний розчарування, досі дзвенів у вухах. "Ти нічого не робиш! Тобі байдуже! А життя — це не гра!"

Він уперше за довго час відчув не просто роздратування, а справжнє, глибоке розчарування у самому собі. Слова "тато все владнає" лунали порожнім ехом. Цього разу тато не владнав. І це було його провиною. Його бездіяльності. Його байдужості.

Євген підвівся, намагаючись не звернути увагу на важкість у голові. Кімната здавалася тісною, стіни — задушливими. Він підійшов до вікна, визирнув на вулицю. Люди поспішали кудись, починали свій день. Він раптом відчув себе абсолютно відірваним від цього світу.

Учорашня вечірка, сміх, алкоголь — усе це здавалося тепер таким фальшивим, таким дрібним. Коли він бачив її фото, тієї відмінниці Юліани, в її очах було стільки життя, стільки цілеспрямованості, стільки... перемоги. А в його — що? Тільки порожнеча.

Він згадав її слова: "Може, краще бути собою, ніж тим, ким ти граєш." І фразу "А навіщо старатись, якщо все й так вирішено?" — його власну фразу, яка тепер звучала як самовикриття.

Його звичний світ, де все було просто і легко, раптом дав тріщину. Він зрозумів, що його "свобода" була лише ілюзією, а справжня свобода — це те, що мала вона: свобода від залежності, свобода від чужих рішень, свобода від обставин.

Телефон знову завібрував. Нове запрошення на тусовку. Він подивився на нього і вперше не відчув бажання відповісти. Він хотів іншого. Не знав точно, чого, але точно не цього.

Світанок для них обох був часом нового початку. Для Юліани — підтвердженням її сили та відкритою дорогою. Для Євгена — болючим, але необхідним усвідомленням того, що час змінюватися. Їхні шляхи розійшлися після випускного, але сьогоднішня реальність знову натякала на те, що рано чи пізно вони знову перетнуться. І це вже буде інша зустріч.

Ранок у кав'ярні "Солодкий Кут" завжди починався з какофонії ароматів: міцний, обсмажений до темної скоринки кави, свіжого, ще теплого хліба з хрусткою скоринкою і солодких, ванільних ноток випічки, що витягували з печі прямо перед відкриттям. Юліана вдихала цей запах, і сьогодні він здавався особливо п'янким. Це був аромат її перемоги, її нового початку.

Вона рухалася за барною стійкою з впевненістю. Завжди була зібраною, але тепер у її рухах з'явилася легкість. Не та легкість, що від безтурботності, а та, що народжується від усвідомлення власної сили. Її пальці швидко, звично готували еспресо, спінювали молоко для лате, а в голові вже крутилися думки про завтрашні лекції, про розклад в університеті. Вона була студенткою. Це звучало як музика.

За дверима дзеленчав дзвіночок, сповіщаючи про нового клієнта. Юліана підняла очі і, перш ніж встигла усміхнутись, завмерла. На порозі стояв Євген.

Він виглядав... інакше. Не такий самовпевнений, як на випускному, не такий розслаблений, як на іспиті. Його погляд був трохи розгубленим, навіть якимось... задумливим. Він був у звичайних джинсах і темній футболці, без тієї зухвалої блискучості, що раніше.

— Привіт, — сказав він, голос його був тихішим, ніж вона пам'ятала.

— Привіт, — відповіла Юліана, миттєво повертаючись до автоматичної посмішки баристи. — Щось бажаєш?

Він невпевнено озирнувся навколо. Кав'ярня була майже порожньою, лише кілька відвідувачів тихенько розмовляли за столиками.

— Мені... звичайну каву. Американо. Без нічого, — відповів Євген, потім додав, дивлячись їй в очі: — І... вітаю. Зі вступом. Бачив у Віки в сторіс.

Юліана здивовано підняла брову. Це було несподівано.

— Дякую, — сухо відповіла вона, відвертаючись до кавомашини. — А ти... що тут робиш? Ти ж зазвичай у таких місцях не буваєш.

— Ну, ось, бачиш, — він зробив крок ближче, — тепер буваю. Шукаю... новий досвід.