Глава 4

Двері зачинилися за нею з глухим клацанням, і тиша, що обступила з усіх боків, була така глибока, що дзвеніла у вухах. Юліана стояла кілька секунд у передпокої, не знімаючи ні взуття, ні рюкзака, ні навіть куртки, ніби тіло ще не встигло усвідомити, що все — позаду. Іспит здано. Університет чекає — або не чекає. Тепер усе залежало не від неї.

Вона повільно пройшла у свою кімнату, скинула рюкзак на підлогу і просто впала на ліжко, навіть не перевдягнувшись. Погляд уперся в стелю, але нічого не бачив. Очі пекли від недоспаних ночей, мозок гудів, як після тривалого стресу, а в грудях панувала порожнеча. Не радість, не полегшення — лише відчуття, ніби її вичавили до останньої краплі.

Вона пам’ятала, як учорашньої ночі сиділа над конспектами, гризла ручку, прокручувала формули й поняття знову і знову, наче закляття. Десь близько четвертої ранку заснула прямо на підлозі, схилившись на стопку книг. А вже о сьомій прокинулась із пекельним головним болем, не встигнувши навіть поїсти.

"А що, як не вступлю?" — думка поверталась знову, як заїжджена пластинка. Що буде тоді? Повернеться назад у маленьке містечко? Піде на ту ж саму роботу, де платять копійки? Житиме знову у режимі «виживання»? Ні. Вона не могла навіть уявити, що ця спроба — марна. Бо тоді весь сенс, усе терпіння, усі безсонні ночі... — усе було б дарма.

Вона глибоко вдихнула. Сльози самі з’явились на очах — тихі, невидимі, як дощ уночі. Не від болю. І не від страху. Просто тому, що більше не було сили триматися.

У будинку було тихо. Лише годинник у кухні відмірював час рівними, байдужими ударами — ніби знущався з неї: "Ти втомлена? А життя — ні."

Вона натягла ковдру до підборіддя і згорнулась у клубок.

"Хоч би трошки поспати… хоча б годину без думок," — прошепотіла в темряву.

І світ зник.

Двері влетіли з шумом. Євген кинув ключі на полицю, кросівки — абияк, під стіну. У передпокої ще пахло парфумами і кавою з бару, де він завис після іспиту. Він зняв куртку, не потрапив у вішак і залишив її валятись на підлозі. Слідом за ним — гучна тиша.

Він пройшов до своєї кімнати й кинувся на ліжко, закинувши руки за голову. У стелі не було відповідей, але він дивився на неї, ніби сподівався побачити там щось, що допоможе вийти з ситуації.

Іспит. Все пішло не так. Запитання були знайомі — колись він точно це чув, але в голові була порожнеча. Жодна відповідь не давалася легко. Він списав щось, щось написав наобум, а десь просто залишив порожні рядки.

"Та кому ті оцінки потрібні? Все одно тато домовиться…" — подумав він, але на душі чомусь свербіло.

Перед очима виринала Юліана. Сиділа напружено, мов струна, писала швидко й зосереджено. Виглядала втомленою, аж прозорою. Але все одно зібраною. І справжньою. Не такою, як дівчата в його оточенні — ті, що сипали посмішками і фільтрами в Instagram. Вона була іншою. І щось у ньому відгукувалося, коли він бачив, як вона мовчки бореться за своє місце.

Євген роздратовано перевернувся на живіт. Не хотів думати. Не хотів згадувати, як спитав її, як справи, й отримав той холодний, стриманий погляд. Вона не забула. І це чомусь зачепило сильніше, ніж він очікував.

У двері постукала мама.

— Ти вже вдома? — почулося тихо. — Їв щось?

— Не хочу, — буркнув він, не повертаючи голови.

— Ну, хоч скажи, як там? Іспит здав?

— Не знаю. Та нормально.

— Євгене… — її голос був м’яким, але в ньому читалось стримане занепокоєння.

— Я сподіваюся, ти розумієш, що це твоя відповідальність.

— Та ну, мам, досить. Я втомлений. Реально.

Вона мовчки пішла. А він лежав далі, втупившись у порожнечу. Було нудно, порожньо, і неспокійно. Наче десь у глибині зароджувалось дивне, нове відчуття — що, можливо, не все можна купити. І не все — виправити.

Ранок почався, як завжди. Дзвін будильника, який вона відклала тричі. Холодна вода, щоб хоч трохи розігнати затуманені думки. Кава — без смаку, як і хліб із маслом, який вона встигла проковтнути перед тим, як вийти з дому. Небо затягнулося сірими хмарами, і навіть повітря здавалося втомленим.

Вона йшла знайомою дорогою до кав’ярні, де працювала, але ноги були важкими. Кожен крок — як крізь тягуче повітря. Місто жило своїм ритмом: авто сигналили, хтось поспішав, хтось сміявся, а всередині неї — беззвучна тривога, мов згусток диму, що ніяк не розвіюється.

"А раптом не вступила?.."

"А раптом усе було дарма?.. Усі ці ночі, вся ця втома... Це що, просто зникне, якби я не потрапила?"

"Я не витримаю ще один рік чекання... не зможу..."

Вона навіть не помітила, як опинилася на робочому місці. Надягнула фартух, звично привіталася з колегами. Почала варити перші капучино, усміхатися клієнтам. Автоматично. Усе — автоматично.

— Ну шо, як іспит? — почула позаду знайомий голос Віки.

— Нормально, — відказала коротко, не відриваючи очей від кавомашини.

— Написала класно? — Віка підійшла ближче, підперла підборіддя рукою.

— Та... подивимось. — Відповідь прозвучала сухо, майже відсторонено.

Віка мовчала кілька секунд, а потім легенько ткнула її в плече:

— Ти ж себе з’їси отак. Ну, подумай, що вже зробити нічого не можеш. Вже написала. Тепер або так, або ні.

Юліана зітхнула. Вона це розуміла. Розуміла й те, що Віка хоче підтримати. Але в грудях клубком лежала тривога, яка не відпускала.

— Просто хочеться... хоч чогось добитись. Самій. Без знайомств. Без "тато все вирішить". — У її голосі прозвучала легка гіркота.

Віка кивнула, зрозумівши, про кого йдеться, але нічого не сказала. Лише натомість простягнула їй гарячу чашку американо:

— На. Сама собі зробила — значить точно буде смачна.

Юліана мимоволі усміхнулась. І вперше за ранок — щиро.

Але за усмішкою знову закололо в серці.

Вона знову взялася до роботи, старанно ховаючи все, що коїлось усередині. Від себе. Від Віки. Від цілого світу.

День почався пізно. Сонце вже давно стояло високо, коли Євген, розпатланий і ще трохи млявий після вчорашнього, нарешті вилазив із ліжка. Телефон дратівливо вібрував на тумбочці — повідомлення сипалися одне за одним.