Глава 2

...Минув місяць після випускного. Місто змінилося, стало менш метушливим. Але не Юліана — вона ні на день не дозволила собі розслабитися. Щоранку — робота в кав’ярні, де пахло міцною арабікою та втомою. Щовечора — навчання й конспекти, готувалась до вступу, мов солдат до бою. У ній жила тільки одна мета — вступити. Вирватися. Довести.

Ранок Юліани починався рано — за годину до того, як прокинеться Таня. Будильник бринів о шостій, і Юліана, ще не зовсім прокинувшись, вимикала його ледве відкривши очі. Потім на мить застигала, прислухаючись до тиші квартири, яка, здавалося, ще не розбудила навіть сонце.

Вона повільно сідала на край ліжка, глибоко вдихала холодне повітря кімнати і намагалась зібрати думки в купу. Ще одна ніч, ще один день, який потрібно пройти без спочинку. Вона згадувала про список справ — зробити сніданок, підняти Таню, підготувати її до школи, сама зібратися на роботу, потім навчання, потім повторити уроки.

На кухні дзвінко клацав чайник, наповнюючи простір запахом чорного чаю з лимоном, який Юліана вважала своєю маленькою втіхою. Вона обережно варила яєчню для сестри — Таня любила їсти швидко, не сидячи, тому їй доводилося готувати швидко, майже одночасно збираючи шкільний рюкзак дівчинки.

— Не забувай одягнутися тепліше, — говорила Юліана, намагаючись посміхнутися, хоча в душі відчувала, як тягне холодна втома.

Таня сідала за стіл, і Юліана збирала свої речі. Після того, як сестра пішла до школи, Юліана швидко прибирала залишки сніданку і готувалася до роботи.

Дорога на роботу була не менш напруженою. Вона йшла швидким кроком, не звертаючи уваги на навколишній світ, бо кожна хвилина була на вагу золота. На роботі — маленький магазин — вона виконувала безліч завдань одночасно: вітала клієнтів, розкладала товари, перевіряла поставки. Здавалося, увесь світ крутиться навколо неї, а вона — маленьке колесо, яке не має права зупинятися.

І навіть коли ноги ниють від втоми, а голова гуде від думок про завтрашні іспити, вона не дозволяла собі зупинитися. Адже попереду — ще школа, уроки, підготовка до вступних.

Вечорами, коли світло у квартирі ставало теплим і м’яким, Юліана бралася за підручники, намагаючись втримати увагу, яка дедалі розсіювалась. Руки злегка тремтіли від втоми, а очі сльозилися від напруги. Та вона знала: кожна сторінка, кожне завдання — це крок до того життя, про яке вона мріяла. Для себе і для Тані.

У моменти, коли втома ставала нестерпною, вона дозволяла собі хвилину тиші — тихо сідала на підвіконня, дивилась на темне небо за вікном і уявляла, як одного дня все зміниться.

Юліана стояла за прилавком невеликого магазину, де працювала вже кілька місяців. Ранкове сонце пробивалося крізь скло вітрини, змальовуючи на підлозі довгі смуги світла. Клієнти повільно заходили і виходили, кожен зі своїми дрібними турботами.

Вона уважно слухала, як за прилавком дзеленчить касовий апарат, і дивилася на цінники, які почали трохи відшаровуватися від полиць. Раптом підходить жінка середніх років із запитанням про ціну на крупи, і Юліана, не відриваючись від товару, відповідає голосом, що тремтить від втоми:

— Вівсянка — сорок гривень за кілограм.

Жінка киває, кладе продукти у кошик і йде далі. Юліана миттєво повертається до своїх справ — розкладає нові поставки, перетирає пил з полиць, а в голові вже планує, що треба встигнути підготуватися до іспиту сьогодні ввечері.

Від дзвінка телефону в магазині вона мимоволі здригається. Відповідає, голос ледь чутний:

Незнайомий голос говорить щось швидко, і Юліана ледве встигає записати дату і час співбесіди на наступний тиждень — додаткова підробітка, щоб трохи більше заробити.

Вона глибоко вдихає, витирає лоб рукавом і на мить закриває очі. Потрібно триматися, не здаватися — попереду ще купа роботи і навчання. Знову відкриває очі, намагаючись зібратися і посміхається клієнтові, що вже підходить за кавою.

Після важкого робочого дня Юліана нарешті зустрілася з Вікою біля старого парку неподалік їхнього району. Вікторія вже чекала на неї, тримаючи в руках дві пляшки води. Вітерець ніжно колихав листя дерев, а вечірнє сонце фарбувало небо в м’які відтінки рожевого і помаранчевого.

— Ну що, як ти? — запитала Віка, усміхаючись, але помітно турбуючись.

Юліана вдихнула глибоко, відчуваючи, як напруга поступово спадає.

— Та як завжди... І робота, і навчання. Трохи важко, — зізналася вона і глянула на Віку.

— Ти тримаєшся молодець, — тихо сказала подруга. — Але треба інколи й відпочивати.

Вони повільно крокували вздовж алеї, обсипаної осіннім листям, що шурхотіло під ногами. Юліана розповідала про свої плани, про іспити, про Тані, яку потрібно було підтримувати і виховувати. Віка слухала уважно, час від часу киваючи, мовчки розуміючи біль і втому подруги.

— Знаєш, — раптом промовила Віка, — я вірю, що у тебе все вийде. Ти сильна.

Юліана посміхнулася, хоч у серці все ще було трохи холодно. Вони зупинилися біля лавки, і Юліана на мить заглянула у далечінь, у темніючий вечірній горизонт, шукаючи в ньому хоч краплю надії.

Місяць після випускного пролетів для Євгена, мов одна довга ніч — наповнена гучною музикою, сміхом, чужими дотиками й нескінченними коктейлями. Бари стали його другим домом, а дівчата — тимчасовим забуттям від порожнечі, яку він навіть не визнавав.

Друзі святкували кожен день, ніби він був останнім — літні вечори, костри на озері, клуби й автомобілі, що ревіли вулицями нічного міста.

На день народження батьки влаштували шикарну вечірку з фотозоною, діджеєм і шовковими кульками. Але найголовніше — під блискучою стрічкою стояв новенький спортивний кабріолет. Чорний. Аж надто блискучий, аж занадто дорогий.

Євген посміхнувся, зірвав ключі з банта й тієї ж миті зник з вечірки. Катався містом усю ніч. Музика гриміла в колонках, а алкоголь туманив свідомість. Він не пам’ятав, як добрався додому, як кинув куртку в передпокої, як впав у власне ліжко.

Євген повільно відкрив очі — білі штори кімнати ніжно пропускали ранкове світло, але воно не рятувало його від важкості в голові. Ніч минула в суєті гучних барів, сміху і шуму, які тепер здавалися далеким і неприродним світом. Він відчував, як голова розбивається від безсонних годин і алкоголю, а тіло просило хоч трохи спокою.