Глава 1

- Випускний. Вона - тиша. Він - гуркіт. Ще не зустрілись але вже в одному кадрі.

Шкільний дзвоник продзвенів востаннє. Не як дзвін — як щось схоже на фінал. Сьогодні всі кричали про свободу, про доросле життя, про мрії. А вона мовчала.
iЮліана стояла біля свого улюбленого вікна — на третьому поверсі школи, де сонце завжди світило прямо в очі. Її коса була ідеально заплетена, форма — чиста, біла, трохи застаріла, але з душею. Вона виглядала як героїня з фільму, як та, що лишається в пам’яті, навіть якщо не сказала й слова.

І тут в голові виникають думки:

І всі кричать про мрії… А я вже давно не мрію. Мрія — це коли в тебе є час. А в мене — будильник о п’ятій, хліб у пекарні, зошити сестрі, змитий макіяж від сліз і книги, вивчені не заради оцінки, а заради стипендії. У мене не життя — список справ.
І поки всі планують, у що вдягнуться на випускний, я рахую, чи вистачить на взуття для Каті. Яка різниця, яке в мене плаття, коли воно буде раз у житті, а її — щодня.

А він… Євген. Красивий, упевнений, сміється — аж стіни тремтять. Його дівчата змінюються, як заставки на телефоні. А я — для нього ніхто. І хай. Бо мені не до нього.
Але чомусь той його погляд… ніби щось побачив. Ніби я — не просто “відмінниця з нашого класу”. Ніби я — справжня. Жива.
 Які дурниці. Треба йти. Сьогодні ще вечірня зміна.

У цей час у коридорі розривав повітря сміх.

— Та я жартую, Ань! — крикнув Євген, вишукуючи когось очима. Його обіймала одна дівчина, інша пильно дивилася з боку. А він ішов крізь цей натовп так, ніби йому належала школа, життя і навіть сонце над головою.

— Ти бачила, як він на тебе дивився? — пошепки мовила Віка, однокласниця Юліани.

— Він узагалі на всіх так дивиться, — відповіла Юліана сухо.

— Але ти ж теж дівчина. Тобі ж має бути... ну, хоч трохи цікаво?

Юліана мовчала.

Її не цікавив той, хто цілується з одною, а за годину — з іншою. Не цікавив хлопець, якого вчителі боялися ставити до дошки, бо він смішив весь клас, навіть коли мовчав. Не цікавив — аж поки не зустрілася з ним очима.

На мить.

Його очі були не про жарт. Серйозні. Глибокі. Якось не по ньому.

Юліана стояла поруч із Вікою, сміялися й обмінювалися жартами, але Віка раптом відійшла до інших дівчат. Залишившись одна, Юліана відчула, як поруч з нею з’явився Євген. Він нахилився до неї з іронічною посмішкою.

— Ну що, кругла відміннице, — почав він тихо, щоб ніхто не почув, — знову з носом у книжках? Вже думала, що ти хочеш хоч трішки розслабитись на останньому дзвонику?

Юліана злегка похитала головою і відповіла холодно:

— Розслабитись? Коли завтра треба працювати і дбати про сестру? Ти цього не зрозумієш.

Він посміхнувся ще ширше:

— Знаєш, можна ж жити трохи легше. Але ти наполегливо обираєш бути поза грою.

— Може, — сказала вона тихо, — але краще бути собою, ніж тим, ким ти граєш.

Євген знизав плечима і трохи відступив, посміхаючись крізь зуби:

— Побачимо, хто з нас виграє в цій грі.

Юліана не відповіла, відвернулась і крокувала вперед, а він стояв на місці, наче кинуте виклик.

Випускний закінчився. Школа поволі порожніла, голоси та сміх стихали в коридорах, ніби все це було тільки сном. Юліана кинула останній погляд на святково прикрашену залу, де ще мірялися поглядами випускники і гості, а потім крокувала по знайомому шкільному подвір’ю — швидко, майже не озираючись. Вона завжди була тією, хто йде швидше за всіх, не затримуючись і не намагаючись вловити кожну мить. Вона не любила зайвих прощань і нескінченних обіймів.

Додому дісталася раніше за інших — тиша зустріла її так само гостро, як і завжди. Двері відчинилися під її рукою з легким скрипом. Усередині було прохолодно, і повітря здавалося важким від самотності.

Юліана кинула рюкзак на підлогу і на мить застигла, дивлячись у темряву кімнати. І тоді вона знову побачила це.

У пам’яті ожила та ніч — холодна, темна і безжальна. Світло фар, що блимає, звук розбитого скла, і тріск металу, що ламається під ударами. Вона пам’ятала, як тримала за руку батька і матір, що сиділи поруч у машині.

Їхні голоси лунали дзвінко, але вже здавалося, що відлуння тих слів віддаляється кудись далеко-далеко. А потім — біль. Острах. І зупинка серця.

Їхня автівка врізалась у дерево. Батьки загинули на місці.

Юліана тоді була надто маленька, щоб усе зрозуміти. Але з того моменту її життя поділилося на "до" і "після". Після трагедії її виховувала тітка — єдина людина, що взяла її під своє крило. Тітка не була близькою родичкою, але любила її, як могла. Вона вчила Юліану триматися, не здаватися, боротися за кожен день.

Але життя — жорстоке.

Минуло кілька років. Тітка тяжко захворіла, і боротьба закінчилася. Юліана знову залишилась сама. Тепер уже не маленька дівчинка, а молода жінка з важким тягарем — сестрою, яка потребувала догляду і підтримки, роботою, навчанням і мріями, що здавалося, розсипаються на порох у її руках.

Вона знову стояла на порозі нової реальності — без надійного плеча, без близьких. Але з твердим наміром жити і не зламатися.

Юліана глибоко вдихнула і повільно розгладила складки на платті. Вона знала — життя не буде легким, але вона має силу іти далі, крок за кроком.