Глава 14

Дні після розмови з Євгеном тягнулися для Юліани немов густий кисіль. Хоча вона й намагалася зосередитися на навчанні та роботі, думки про Аліну та її приховані мотиви не полишали її. Вона уникала Аліну в університеті, але відчуття тривоги лише наростало. Було очевидно, що Аліна відчувала це уникання, адже її дзвінки та повідомлення ставали все більш наполегливими, а тон у них – все більш роздратованим. Юліана розуміла, що їй доведеться зустрітися з Аліною і поставити всі крапки над "і", адже невизначеність була нестерпною. Вона не могла більше жити з цим тягарем на душі.

Одного ранку, коли Юліана поспішала на ранню лекцію, її перехопила Аліна. Вона стояла біля входу до аудиторії, її блакитні очі були напруженими, а губи міцно стиснуті.

— Юліано, нам треба поговорити, — сказала Аліна, її голос був незвично різким. — Ти чомусь мене уникаєш. Що відбувається?

Юліана зупинилася. Вона розуміла, що зараз немає сенсу відкладати розмову. Це був шанс з'ясувати правду, хоч і знала, що вона може бути болючою.

— Так, нам треба поговорити, Аліно. І поговорити серйозно. Але не тут. Тут забагато очей і вух, — Юліана окинула поглядом студентів, що проходили повз. — Давай зустрінемося після пар у кафе, біля університету. Десь о третій.

Обличчя Аліни трохи пом'якшало. Вона, здавалося, була здивована прямолінійністю Юліани, але погодилася.

— Добре. О дванадцятій. Я чекатиму тебе там. — В її голосі відчувалася суміш полегшення та зловтіхи, що неабияк насторожило Юліану. Вона помітила цей дивний відтінок, який раніше не помічала за маскою привітності Аліни.

Юліана провела весь день у напрузі, чекаючи на зустріч. Кожна пара здавалася вічністю, а кожна хвилина наближала її до розмови, яка, як вона відчувала, змінить якщо не все, то дуже багато. Вона подумки прокручувала можливі сценарії розмови, готуючись до будь-якої відповіді, навіть до найгіршої. Її серце калатало, як птах у клітці.

О дванадцятій годині Юліана вже сиділа за столиком у невеликому, затишному кафе неподалік від університету. Вона вибрала місце подалі від входу, щоб мати змогу спокійно поговорити. Її руки трохи тремтіли, коли вона тримала чашку з чаєм, дивлячись на двері. За кілька хвилин з'явилася Аліна. Її зовнішній вигляд був бездоганним: ідеальна зачіска, модна сукня, легкий макіяж. Але Юліана одразу помітила напругу в її очах.

Аліна підійшла до столика, її посмішка була знову тією ж, що й раніше – відкритою, але цього разу Юліана відчула в ній холод.

— Привіт. Дякую, що погодилася зустрітися, — сказала Аліна, сідаючи навпроти. — То що сталося? Чому ти раптом перестала зі мною спілкуватися?

Юліана зробила глибокий вдих. Вона вирішила не ходити кругами. Прямота була її стилем.

— Аліно, я хочу, щоб ти відповіла мені чесно. Будь ласка, без приховувань. — Юліана дивилася їй прямо в очі, намагаючись пробити ту маску, яку Аліна так вправно носила. — Ти була дівчиною Євгена? Ну, або... ви були парою?

Вираз обличчя Аліни миттєво змінився. Маска привітності спала, відкриваючи щось нове, щось жорстке і холодне. Її блакитні очі, що раніше здавалися такими щирими, тепер випромінювали виклик. Посмішка зникла, а губи стиснулися в тонку лінію. Юліана відчула, ніби перед нею сидить зовсім інша людина. Це вже не була та мила, безтурботна Аліна, з якою вона проводила стільки часу. Її погляд став хижим, майже зловтішним. Юліану охопив справжній подив, майже шок. Ця метаморфоза була настільки різкою, що перехопило подих.

— А чому тебе це цікавить? — голос Аліни став різким, з нотками зневаги, що обпікало. — Євген розповів тобі? Цей... зрадник.

Юліана відчула, як її кров закипає. Це не просто тактовне питання, це була неприхована агресія.

— Це має значення, Аліно. Ти мені брехала. Ти грала роль подруги, знаючи, хто ти для Євгена. Що це все означає?

Аліна різко відкинулася на спинку стільця, її сміх був коротким і нервовим, позбавленим будь-якої веселості.

— Звісно, ми були парою! І не просто "типу", Юліано. Ми були разом, коли він ще був справжнім Євгеном, а не цим... святошою, яким він став після того, як зустрів тебе і твою сіру нудну реальність!

Кожне слово Аліни було, як ляпас. Юліана сиділа приголомшена, її обличчя зблідло. Ця зміна в Аліні була настільки шокуючою, що Юліана відчула, ніби її хтось підмінив, ніби вона потрапила в пастку з невідомою їй людиною. Це була не просто "стерва", це була людина, сповнена люті та ненависті, прихованої під маскою.

— І ти думаєш, що це нормально? — голос Юліани прозвучав тихо, але в ньому вже відчувалася сталь. Образа перемішалася з гнівом. — Ти брехала мені, прикидалася моєю подругою, втиралася в довіру, ходила до мене додому, бавилася з моєю сестрою! І все це для того, щоб... що? Шпигувати? Чи що?

Очі Аліни спалахнули ще яскравіше, в них промайнула зловтіха.

— Для того, щоб зрозуміти, що він у тобі знайшов! Що такого особливого в дівчині, яка живе в бідності, працює офіціанткою і тягне на собі сестру? Що ти йому дала такого, чого не могла дати я? Красу? Розум? Ні! Ти просто зіграла на його почутті провини, на його раптовому "прозрінні"! — Вона майже кричала, але її голос був низьким, наповненим отрутою. — Він був мій! Мій Євген! А ти його забрала! Ти змусила його змінитись, зрадити мене!

Юліана стиснула кулаки під столом. Вона відчувала, як її серце б'ється шалено, від болю та обурення. Це було так несправедливо! Вона ніколи не намагалася "забрати" Євгена. Вона просто жила своїм життям, а він сам прийшов до неї на допомогу. Їхня дружба була чистою, без будь-яких романтичних підтекстів. Аліна малювала у своїй голові якусь власну картину, і ця картина була сповнена спотворень.

— Я нікого в тебе не забирала! — промовила Юліана, її голос також набрав сили. — Ми з Євгеном друзі, і нічого більше. Він сам змінився. А ти просто звикла, що всі навколо бігають навколо тебе і ти отримуєш все, що хочеш! Твоя брехня і підступність — це твоя проблема, а не моя!

Аліна нервово засміялася, її сміх пролунав у кафе, привертаючи увагу кількох відвідувачів.