Розділ 8. «Коли світло більше не доходить»

Сутінки повільно опускалися на небосхил, розливаючи по ньому густі фіолетово-сині барви. Карета, запряжена пегасами, прорізала холодніше повітря, що поступово змінювало теплі пахощі весняного Еріондера на різку свіжість льодяних земель. Навіть магічний захист, накладений на пегасів, почав ледь помітно іскритися сріблястими нитками, відбиваючи перші крижинки, що намагалися осісти на їхніх крилах.

Попереду, серед густого туману й заметів, почали проступати обриси замку Льодяного королівства. Він здіймався над землею, мов вирізаний із самого льоду та місячного світла. Його шпилі здавалися настільки гострими, що могли розколоти небо. Вікна мерехтіли блідо-блакитним сяйвом, ніби всередині жили заморожені зірки.

— Ми вже майже прибули, — тихо промовила Аеліра, не відводячи погляду від замку.

Раель, що сидів поруч, напружено вдивлявся вниз.

— Тут… дуже холодно, — прошепотів він, міцніше стискаючи плащ.

Елівейн стояла біля протилежного вікна. Її погляд ковзнув убік — до одного з охоронців, що летів поруч на пегасі. Дарен. Він помітив її погляд і ледь помітно кивнув, намагаючись виглядати впевнено, хоча пальці сильніше стискали поводи.

Раптом вітер різко змінив напрямок.

Карету сильно хитнуло.

— Триматися! — вигукнув один з охоронців.

Пегаси заржали, їхні крила на мить втратили ритм, коли сильний порив крижаного вітру врізався в них, мов хвиля. Магічний бар’єр навколо упряжі засяяв яскравіше, розсипаючи іскри.

Карета різко пішла вниз.

Раель схопився за сидіння.

— Мамо!

Аеліра миттєво піднялася, поклавши руку на внутрішній край карети, випускаючи тонку хвилю магії, що стабілізувала конструкцію.

— Спокійно. Вони впораються, — твердо сказала вона, хоча в її грудях уже стискалося знайоме відчуття перед бурею.

Ззовні охоронці швидко перебудувалися, оточуючи карету щільнішим кільцем. Дарен першим вирівняв політ свого пегаса й подав сигнал іншим.

За кілька напружених митей копита пегасів нарешті торкнулися крижаної посадкової платформи перед замком. Карета ковзнула вперед ще кілька метрів, перш ніж остаточно зупинилася.

Ворота замку повільно відчинилися, скриплячи так, ніби сам лід згинався під вагою часу.

До них вийшов високий чоловік у важкому сріблястому обладунку, поверх якого спадала мантія з білого хутра. Його волосся було кольору зимового попелу, а очі — холодні й уважні.

Він підійшов до карети саме тоді, коли дверцята відчинилися й Аеліра ступила на вкриту памороззю землю.

— Королева Аеліра з Вернантії, — промовив він рівним голосом. — Я — головний вартовий Льодяного королівства, сир Кайр Вальтерн. Назвіть причину вашого прибуття.

Аеліра випрямилася, дозволяючи плащу легко розгорнутися за спиною.

— Ми прибули не як вороги, сир Кайр, — спокійно сказала вона. — Відьма, що колись вселилася у попередню правительку вашого королівства — Сіалле — зараз перебуває в моєму королівстві. За гратами. Вона намагалася вбити мене.

На обличчі вартового на мить промайнула напруга.

— Королева Норвейн повинна почути це особисто, — відповів він після короткої паузи. — Прошу, йдіть за мною.

Великі двері замку відчинилися, впускаючи їх у світ кришталевих колон, льодових люстр і холодного сяйва, що відбивалося від кожної поверхні.

***

Королева Норвейн чекала в своєму кабінеті.

Простора зала була наповнена блідим світлом кристалів, що росли прямо зі стін. За великим столом із прозорого льоду стояла жінка з довгим сріблястим волоссям, заплетеним у складну корону з крижаних ниток. Її темно-сині очі уважно вивчали гостю.

— Аеліра, — промовила вона, виходячи з-за столу. — Минуло багато років відтоді, як наші королівства мали справи.

— І я б хотіла, щоб сьогоднішня причина не була настільки небезпечною, — відповіла Аеліра.

Норвейн жестом запросила її сісти.

— Розповідайте все.

Аеліра зробила глибокий вдих.

— Сіалле жива. Але це вже не просто вона. У її тілі — душа неупокоїної відьми… Морвена Тінекровна.

У кімнаті ніби стало ще холодніше.

Норвейн повільно опустилася в крісло.

— Морвена… — тихо повторила вона. — Ми думали, що її дух розсіяли ще століття тому.

— Вона стала сильнішою. Її магія пов’язана з місячним світлом. Навіть у кайданах вона намагається плести закляття, — сказала Аеліра. — Я прийшла просити вашої допомоги. Ви знали Сіалле. Ви знаєте її слабкості.

Норвейн довго мовчала, дивлячись на крижаний візерунок на столі, що повільно розповзався тріщинами.

— Якщо Морвена справді повернулася… — нарешті сказала вона, — це загроза не лише вашому королівству.

***

Тим часом Елівейн і Раеля провели до дитячої зали.

Приміщення різко контрастувало з суворістю замку. Тут лід був прозорішим, теплішим, а зі стелі звисали кристали, що світилися м’яким золотистим світлом.

Біля великого вікна стояли двоє дітей.

Першим підійшов хлопець із світло-платиновим волоссям.

— Я принц Каель Норвейн. Мені шістнадцять, — сказав він стримано, але без зверхності.

Поруч із ним стояла дівчинка з довгими косами кольору ранкового інею.

— А я принцеса Ліорел Норвейн. Мені десять! — вона усміхнулася значно щиріше.

— Я Елівейн, — відповіла принцеса, трохи схиливши голову.

— Раель, — тихіше додав хлопець поруч із нею.

Позаду них залишилися двоє вартових. Один стояв нерухомо, як статуя. Інший — Дарен — намагався виглядати серйозно, але його погляд раз у раз ковзав до Елівейн.

Вона це помітила.

І ледь помітно всміхнулася.

— Хочете, покажемо вам нашу залу крижаних ігор? — запропонувала Ліорел, уже хапаючи Раеля за рукав.

Каель лише злегка усміхнувся, спостерігаючи, як напруга між гостями повільно тане, мов іній під сонячним промінням.

Дитяча зала Льодяного королівства наповнювалася м’яким світлом золотистих кристалів, що плавно мерехтіли під скляною стелею. Лід тут здавався майже теплим — прозорим, мов застигла вода, крізь яку просочувалося світло.