Розділ 7. Високо над порожнечею

Ранок у королівстві ніколи не починався зі світла.

Він народжувався з дзвону срібних дзвонів, що лунали з веж Ради, немов нагадування: ще один день під владою законів, які ніхто не наважувався порушити.

Аеліра стояла перед дзеркалом, повільно затягуючи шнурівку темно-синього плаща. Срібні нитки, вплетені у тканину, відбивали тьмяне світло кристалів, вмурованих у стіни. Вона вдивлялася у власне відображення, ніби намагаючись знайти там відповідь.

Сіалле…

Ім’я пульсувало в її голові, мов шрам, якого неможливо позбутися.

- Ти занадто сильна, щоб залишити тебе живою, - тихо прошепотіла вона своєму відображенню.

Її пальці машинально поправили срібний перстень - символ її влади, але також символ кайданів. У цьому королівстві правителі не керували - вони служили рівновазі. А рівновага завжди вимагала жертв.

Як тебе вбити, Сіалле?
Сталь? Магія? Отрута? Чи, можливо, правда…?

Вона різко відвернулася від дзеркала. Правда в цьому світі вбивала швидше за клинок.

Обряд ранкової Ради проходив у Залі Споглядання. Високі колони піднімалися до стелі, гублячись у мороці. У центрі пульсував кристал пам’яті - він фіксував кожне слово, кожне рішення. Ніхто не міг брехати в його присутності. Принаймні офіційно.

Радники стояли півколом.

- Чи є новини з північних кордонів? - холодно запитала Аеліра, займаючи своє місце.

- Тиша, - відповів один із старших радників. - Але тиша зараз страшніша за війну.

Аеліра лише кивнула. Вона відчувала, як погляди ковзають по ній. Вони всі чекали, коли вона прийме рішення щодо демона.

І вона мовчала.

Кристал у центрі залу потьмянів - знак завершення обряду.

Королівська бібліотека пахла пилом, чорнилом і забутими таємницями. Тут не було вікон. Світло виходило з самих книг - тихо мерехтіло між рядами полиць.

Аеліра прямувала до найстарішого розділу. Там, за ланцюгами із заговореного срібла, зберігалася Жива Хроніка - книга, яка писала сама себе, коли світ змінювався.

Вона поклала руку на обкладинку.

- Покажи мені Сіалле, - прошепотіла вона.

Сторінки почали перегортатися самі. Шурхіт звучав, наче хтось перегортає кістки.

Текст спалахнув темним чорнилом.

"Королева Сіалле Норвейн. Правителька заходу. У 312 році правління в її тіло вселилася душа неупокоєної відьми - Мораґрії Ноктевейн."

Аеліра затамувала подих.

"Мораґрія - жриця нічних культів, страчена за заборонені ритуали викривлення душі. Після вселення Сіалле втратила контроль над власним розумом. Вигнана Радою. Вважається зниклою."

- Не зниклою… - прошепотіла Аеліра. - Вона чекала.

Сторінка раптово обпекла її пальці холодом.

"Сила Мораґрії зростає під місячним сяйвом."

Аеліра різко закрила книгу.

- Чудово… просто чудово.

***

- Вона не така безсила, як ми думали, - сказав Ліорен, коли двері зали Ради зачинилися за його спиною.

На його плащі ще залишився запах сирості підземель. Він виглядав блідішим, ніж зазвичай, і не поспішав піднімати очі.

- Ти спускався до темниці? - спитала Аеліра.

- До найнижчого рівня, - відповів він. - Туди, де навіть вартові не стоять довше за одну зміну.

У залі стало холодніше, хоча вогні в чашах не згасали.

- Вона закута, як і було наказано? - сухо уточнив радник зліва.

- Так. Кайдани на руках, ногах і шиї. Стародавнє срібло з рунами пригнічення. Я перевірив печаті - вони не зламані.

Аеліра уважно слухала, але її пальці вже стискали підлокітник трону.

- Тоді в чому проблема? - запитала вона.

Ліорен ковтнув повітря.

- Підлога камери.

Він підняв погляд.

- Вона вся вкрита рунами. Вишкрябаними. Камінь буквально роздертий. Нігтями… або зубами - я не зміг визначити.

Декілька радників здригнулися.

- Це неможливо, - прошепотів один. - Кайдани пригнічують магію.

- Вони пригнічують магію носія, - тихо сказав Ліорен. - Але не те, що живе разом із ним.

Тиша впала різко, мов лезо.

- Я відчував, як символи пульсують, - продовжив він. - Вони ще незавершені, але вже тягнуть силу. Вологу з повітря. Світло факелів. Навіть… страх.

Аеліра повільно підвелася.

- В її камері є джерело світла?

- Ні, - відповів Ліорен. - Темрява повна. Без вікон. Без щілин.

- Тоді як руни активуються?

Він замовк на мить.

- Коли я спускався… я бачив, як крізь вентиляційні шахти падає слабке відбиття місячного сяйва. Лише на кілька хвилин за ніч. Але цього вистачає.

Аеліра заплющила очі.

- Вона готує ритуал навіть у кайданах…

- Вона посміхалася, - раптом додав Ліорен.

Кілька радників різко повернулися до нього.

- Вона нічого не сказала. Просто дивилася… ніби вже знає, що ми запізнилися.

- Вона божевільна, - пробурмотів хтось.

- Ні, - тихо відповів Ліорен. - Вона терпляча.

***

У залі стало тихо.

Аеліра повільно підвелася.

- Я була в бібліотеці, - сказала вона.

Погляди миттєво зосередилися на ній.

- У тіло Сіалле вселилася відьма. Її ім’я - Мораґрія Ноктевейн. Її стратили за чорну магію та викривлення душ.

Радники перезирнулися.

- Демон уже не головна загроза, - продовжила вона. - Якщо Сіалле завершить ритуали, вона стане сильнішою за нього.

- Ти пропонуєш… відкласти полювання? - недовірливо спитав один із них.

- Я пропоную вижити, - холодно відповіла Аеліра.

Тиша стала густою, мов смола.

Нарешті старий радник прошепотів:

- Ми не впораємось із носієм чорної магії самі.

- Є один варіант, - сказав інший. - Льодяне королівство. Вони століттями стримують темні сили.

Аеліра заплющила очі лише на мить.

Льодяне королівство… союзники, які ніколи не прощають боргів.