Розділ 5. Об’єкт не підлягає очищенню

Кривавий місяць висів за вікнами, наче рана, яку світ не наважився загоїти. Його світло не падало - воно просочувалось у залу, фарбуючи камінь у відтінки темного вина й іржі.

Аеліра сиділа рівно, спина - пряма, руки складені на колінах. Корони на ній не було. І це здавалося правильним.
Небезпечним - але правильним.

Зала, яку зазвичай використовував придворний лікар, була очищена від ліжок і столів. Залишився лише кам’яний круг на підлозі - стертий від часу, але не забутий. Символи, врізані в камінь, проступали темнішими прожилками, немов хтось колись змусив саму підлогу пам’ятати.

Сіалле стояла навпроти - спокійна, зосереджена, з руками, складеними в рукавах темного вбрання. Її обличчя було суворим, майже безжальним, як у людини, яка давно перестала розрізняти «можна» і «треба».

- Кривавий місяць не очищує, - сказала вона неголосно. - Він лише знімає замки.

Ці слова впали в тишу важче за будь-яке закляття.

Еріндор сидів трохи осторонь. Король. Закон. Її шлюб.
Його пальці були зчеплені, щелепа напружена. Він дивився на Сіалле, але краєм ока - на Аеліру, ніби намагався впізнати в ній ту, з якою колись клявся.

Ленсі стояла ближче до стіни. Як завжди - у тіні. Її погляд ковзав залом, зупинявся на символах, на руках Сіалле, на місячному світлі… але ніколи - на очах королеви.

І був ще він.

Ліорен сидів мовчки. Його присутність не тиснула - вона обволікала, як нічне повітря перед бурею. Він не дивився на місяць. Не дивився на Сіалле.
Його погляд був на Аелірі.

І від цього в неї під шкірою ворухнулося щось давнє, голодне.

Вір тільки собі.

Фраза більше не звучала в голові. Вона була фоном, як серцебиття.

- Ми почнемо, - промовила Сіалле й ступила ближче до кам’яного кола. - Але є умова. Якщо під час обряду з’являться спогади, образи, імена - їх не можна відштовхувати. Навіть якщо вони… небезпечні.

Погляд Сіалле ковзнув по Аелірі - уважно, майже з жалем.

- Бо те, що відштовхують, - завжди повертається. Зі зброєю.

За вікном місяць ніби спалахнув яскравіше.
Кров’яне світло лягло на обличчя Аеліри, і на мить - лише на мить - у склі промайнуло інше віддзеркалення. Темніше. Чужіше. Усміхнене.

Аеліра повільно підвелася.

Вона ще не знала, що цей обряд нічого не очистить.
Він лише нагадає.

***

Коли перші слова закляття полилися з вуст Сіалле, у душі нашої королеви щось спалахнуло. Воно відкрилося раніше, ніж мало. Душа підказувала: віяло повинне бути в її руці.

Коли віяло вирвалося до руки Аеліри, повітря в залі спалахнуло.

Рух був різким, майже образливим для простору - ніби сама реальність не встигла зрозуміти, що королева не попросила, а наказала. Віяло розкрилось з сухим, металевим звуком, і удар прийшовся точно в центр наміру.

Книга вирвалась із рук Сіалле, наче її штовхнула невидима сила. Вона вдарилась об камінь і зайнялась - не звичайним вогнем, а темним, густим, таким, що не світить, а пожирає. Трави розсипались слідом - і спалахнули одразу, наповнюючи зал різким, гірким запахом спаленої магії.

- Ні! - вигукнула Сіалле.

Це вже не був голос цілительки.
Це був крик людини, в якої відібрали контроль.

Вона кинулась уперед - швидко, без вагань, розриваючи межу дозволеного. Її губи рухались судомно, слова падали одне за одним, різкі, ламані, чужі для цього залу:

- “Ex tenebris voco, sanguine ligō,
fracta mens aperiātur!” *

Мова була старою, глибшою за закони палацу. Вона різала слух, змушувала камінь під ногами тремтіти.

І тоді в її руках з’явився меч.

Не з піхов.
Не з-під плаща.
Він виріс із повітря - чорний, тонкий, з лезом, що не відбивало світла. Меч для страти. Не для бою.

Король скрикнув. Ленсі відступила, притиснувшись до стіни. Охорона рушила - запізно.

Сіалле замахнулась.

Аеліра не відступила.

Вона підняла віяло - спокійно, рівно, як піднімають щит не вперше. Леза віяла зійшлися в одну лінію.

Удар.

Звук був не гучний.
Він був остаточний.

Меч розсипався в повітрі, розлетівшись сірою пилюкою, немов його ніколи й не існувало. Пил осів на камінь, на одяг, на символи кола - мертвий, порожній.

Сіалле застигла.

Її руки тремтіли. Очі - широко розкриті, повні не люті, а жаху впізнавання.

- Це… неможливо… - прошепотіла вона.

- Можливо, - тихо відповіла Аеліра. - Просто ти більше не маєш права.

Охорона схопила Сіалле. Різко, без церемоній. Її повалили на коліна, залізні кайдани клацнули на зап’ястях, глушачи будь-яку магію. Вона ще намагалася щось сказати - але її голос загубився в наказах.

- За напад на королеву, - проголосив начальник варти, - затримати. У нижні камери. Без доступу до письма, символів і світла.

Сіалле вивели.

Її кроки луною відбивалися коридором, що ковтав людей без сліду.

У залі залишилась тиша.

Не свята.
Не полегшена.
Державна.

Аеліра повільно склала віяло. Її рука не тремтіла.

І ніхто -
ні король,
ні Ленсі,
ні навіть ті, хто звик вершити долі інших -
не насмілився запитати, хто це і що буде далі.

Бо всі зрозуміли:
цього вечора королева не зламалась.

Вона прокинулась. 

***

Я стояв трохи збоку - не надто близько, але й не так далеко, щоб удавати, ніби це мене не стосується. Повітря в залі було важке, мов застигле. Кривавий місяць за вікном не світив - він тиснув. Його відблиск лягав на підлогу, на стіни, на обличчя Аеліри… і мені здалося, що навіть на мої думки.