Розділ 4. Тріщини, що не ховають світло

Ранок у залі Ради Місячного Сяйва був холодним, навіть попри кришталеві вікна, крізь які лилося світло. Воно ковзало по срібних гербах домів, по обличчях радників - стриманих, напружених, надто уважних. Повітря пахло старим папером, вином, що давно не гріло, і тривогою, яку ніхто не наважувався назвати вголос.
Аеліра сиділа на своєму місці рівно, як витесана зі світлого мармуру. Вона слухала - і не слухала водночас.
- Інцидент на поминальному балу, - почав один із старших радників, його голос був сухий, мов листя восени. - Королівський син. Стріла. Сад. Свідки.
- Мого сина оглянув придворний лікар, - її голос прозвучав спокійно, майже м’яко, і саме це змусило кількох радників насторожитися ще більше. - Він підтвердив: тіло Раеля було лише… знаряддям. Хтось працював його руками. Його воля була приглушена, витіснена.
- Отже, демон живий, - пролунало з іншого кінця столу. - І якщо він здатен вселятися в дитину королеви, значить…
- Значить, він давно серед нас, - перебила Аеліра. Не різко. Холодно.
Погляди схрестилися на ній, мов леза. Рада зашурхотіла, як темне море перед бурею.
Коли дійшли до указів, її пальці вже були напружені. Особливо - коли прочитали той самий документ. Пергамент, чорнило, печатка. Слова, що зобов’язували королеву очолити похід і вбити демона.
- Ви повинні виконати волю Ради, - мовив хтось. - Це не лише ваш обов’язок як правительки. Це необхідність.
Тиск був відчутний фізично. Ніби десятки голосів стискали груди зсередини. Аеліра відчула, як щось у ній підіймається - гаряче, темне, нетерпляче. Віяло в її руці здригнулося.
Вона не сказала жодного слова.
Лише різко змахнула рукою.
Повітря вибухнуло. Скляні келихи на столі розсипалися на друзки, звук був схожий на крик кришталю. Уламки, підхоплені силою, закружляли, немов бумеранги, описали коло - і жоден не торкнувся її. Вони впали до її ніг, мертві, безпечні, покірні.
Тиша після цього була оглушливою.
Зібрання зірвалося. Ніхто не наважився сказати більше.
Її душа - та частина, що не хотіла чути про вбивство, не хотіла навіть думати про це - святкувала мовчки.

***
Вітер у горах був вільний. Чистий. Пегас під Аелірою ніс її легко, крила розсікали повітря, і вперше за день вона змогла вдихнути на повні груди. Небо було широким, світ здавався меншим, а тягар - трохи віддаленішим.
Вона летіла сама недовго.
За кілька хвилин поряд із нею з’явився ще один пегас. Білий, з темною гривою. Вершник усміхнувся.
- Не знав, що ти любиш лавандове вино.
Вона різко повернула голову. Погляд - гострий, підозрілий.
- Я нікому про це не говорила.
- Ленсі, - спокійно відповів Ліорен, ніби це було найпростіше пояснення у світі. - Вона заходила вранці до твого кабінету. Побачила пляшку.
Аеліра мовчала кілька секунд. Вітер грався її волоссям, пегаси летіли рівно, майже торкаючись крильми.
- Надто уважна, - зрештою сказала вона.
- Як і всі, хто виживає при дворі, - відповів він тихо.
Вони летіли поруч, не торкаючись одне одного, але між ними було більше близькості, ніж у будь-якій залі з позолотою.

***
Вечеря того дня була… іншою.
Короля не було. Його місце залишалося порожнім - мовчазним докором. Ленсі також не з’явилася.
Аеліра сиділа на чолі столу. Праворуч від неї - Ліорен, як завжди. Донька розповідала про квіти, але голос тремтів.
- Я бачила когось у саду, - раптом сказала вона. - Перед вечерею. Постать. Жінку.
Слова ще висіли в повітрі, коли двері їдальні відчинилися.
Охорона ввела жінку. З блідим обличчям, у темному вбранні, з поглядом, що знав надто багато.
Ліорен напружився. Його пальці ледь здригнулися.
Він упізнав її.
Сіалле Норвейн.
І на цьому мить обірвалася - як подих перед прірвою.

Цікаво... зідки вони знайомі?

***

- Чому ти була в моєму кабінеті без мого дозволу?

Ленсі здригнулася. Вона стояла біля столу, стискаючи руки так, що побіліли пальці.

- Я… я не була, Ваша Величносте.

- Не бреши мені.

Аеліра повільно підвелася. Віяло в її руці розкрилося - не різко, а демонстративно, наче попередження, яке вже саме по собі є вироком.

- Мені сказали, що ти бачила лавандове вино, - продовжила вона. - Хоча ти туди не заходила.

Ленсі ковтнула повітря.

- Сьогодні прибула жінка, - швидко заговорила вона. - Вона каже, що ви… що з вами щось не так. Що ви злитеся. Що вас треба лікувати. Вона стверджує, що вже практикувала з вами раніше.

Слова впали, як каміння.

Раніше.

Аеліра не пам’ятала цього. І саме це лякало найбільше.

Вона не вірила жодному слову.

Віяло клацнуло - і тут же знову склалося.

- Це було востаннє, - тихо сказала вона. - І ще одне.

Вона нахилилася ближче, так, щоб Ленсі чула лише її.

- Коли хочеш бути поряд із моїм чоловіком - обирай час так, щоб цього ніхто не бачив. Бо закон цього королівства простий: той, хто руйнує королівську сім’ю, втрачає життя.

Ленсі тремтіла.

Аеліра ж була спокійна.

Занадто.

***

Кабінет Аеліри ввечері був залитий м’яким світлом лампад. Вогонь у них тремтів, ніби чув розмови й боявся стати свідком зайвого. Сіалле Норвейн стояла посеред зали - спокійна, зібрана, надто впевнена для гості, яку щойно затримали в королівському саду.

- Я прийшла не як ворог, - почала вона, злегка схиливши голову. - І не вперше.

Аеліра не перебивала. Віяло лежало на столі, складене, але живе - вона відчувала це.

- Ваші батьки, - продовжила жінка, - колись помітили за вами… дивні прояви. Раптову лють. Вибухи сили. Вони боялися. Не вас - того, що могло прокинутися.

Сіалле дістала пергамент. Старий, пожовклий, із краями, що кришилися від часу. Чорнило вицвіло, але підпис був чітким.

Ліаріель.

Дата. Два числа, розділені рискою: 19-7.