Розділ 3. Тріщини у дзеркалах

Ранок почався так, ніби ніч не мала права залишити по собі слід.
Сімейний сніданок зібрався в малій залі - світлій, з високими вікнами, що виходили в сад. Стіл був накритий бездоганно: білий посуд, фрукти, теплий хліб, паруючий чай. Усе виглядало правильним. Спокійним. Контрольованим.
Саме таким, яким королівство хотіло здаватися.
Аеліра сиділа на чолі столу, але думками була далеко. Вона відчувала втому, що не мала нічого спільного зі сном. Наче її свідомість поверталася повільніше, ніж тіло.
Раель крутив чашку в руках, не торкаючись напою.
Його плечі були напружені, погляд - занадто серйозний для дитини.
- Мамо… - він заговорив тихо, але в залі стало чутно кожне слово. - Я вночі прокинувся. Хотів води.
Аеліра підвела очі.
- І коли я проходив повз дзеркало… - він ковтнув. - Там була ти. Але… не ти.
Час ніби зупинився.
- Інша, - додав він. - Вона дивилася на мене. І… вона була страшна.
Кров у жилах Аеліри похолола.

* Їй снився замок.
Але не той, у якому вона жила.
Стіни були зруйновані, мармур - тріснутий, гобелени - обірвані й гнилі. Повітря пахло попелом і залізом. Вона йшла коридорами, і її кроки луною розносилися порожнечею.
На ній було темне плаття - важке, мов ніч.
Вона опустила погляд.
Її руки були в крові.
Не свіжій.
Засохлій.
Чужій і водночас… знайомій.
Вона не кричала. Не тікала.
Вона йшла далі.*

- …і вона була в темному платті, - голос Раеля повернув її в реальність. - І в неї були руки… всі в крові.
Аеліра різко підвелася.
Вона підійшла до сина, опустилася навколішки й обійняла його так міцно, як тільки могла. Її пальці тремтіли, але голос залишався спокійним.
- Це був сон, - прошепотіла вона. - Лише сон. Дзеркала інколи брешуть.
Раель притиснувся до неї.
А в неї всередині щось зламалося остаточно.
Бо їй снилося те саме.

***

Королівське кладовище було тихим.
Надто тихим - так, ніби навіть вітер не наважувався турбувати мертвих. Сьогодні минуло десять років від дня смерті Ліаріель - королеви, матері, символу стабільності, яку всі згадували з ностальгією.
Аеліра йшла між пам’ятниками повільно. На виході вона зіткнулася з батьком.
- Аеліро, - мовив він м’яко. - Ти виглядаєш стомленою.
Вони обмінялися кількома словами - звичайними, буденними. Про погоду. Про двір. Про час.
Він пішов.
А вона - далі.
Вона сіла перед монументом Ліаріель - повний зріст, ідеальні риси, холодний камінь. Сльози покотилися самі.
- Мамо… - голос зірвався. - Рада Місячного Сяйва душить мене. Вони бояться… а я більше не хочу.
Вона говорила довго. Про сніданок. Про страх у очах сина. Про те, що вчора вбила радника - без жалю.
- Я щойно бачила батька… - прошепотіла вона і повільно повернула голову вправо.
Її погляд зупинився на іншому пам’ятнику.
Тарвен.
П’ятнадцять років як мертвий.
Кров відхлинула від обличчя.
- Тоді… з ким я говорила?.. - прошепотіла вона.
Кладовище мовчало.

***

Поминальний бал був пишним.
Занадто пишним для жалоби. Музика, світло, усмішки - усе виглядало як спроба перекричати смерть. Аеліра говорила з гостями, слухала співчуття, відповідала автоматично.
І тоді - крик.
Із саду.
Коли вони вибігли туди, картина була нерухомою, як гравюра.
Раель стояв із луком у руках. Його погляд був порожній. Поруч - тіло. Стріла чітко в серці. Найкращий друг радника, якого вона вбила кілька днів тому.
Аеліра впала навколішки перед сином.
- Раелю… що сталося?
Він затремтів.
- Він… змусив мене, - прошепотів він. - Я не хотів… він взяв мене під контроль.
- Хто? - голос її був кам’яним.
- Він, - Раель схлипнув. - Той, про якого я казав. Демон.
Навколо здійнявся хаос. Крики. Суперечки. Паніка.
Це було занадто.
Аеліра підвелася.
Клац.
Віяло розкрилося й зімкнулося з гучним, різким звуком.
Шум урвався.
- Досить, - сказала вона холодно. - Розійтися.
І вони послухалися.

***

Уночі вона сиділа біля ліжка Раеля.
- Ти часто бачиш сни про мене? - спитала вона тихо.
Він кивнув.
- Ти завжди в темному одязі… - прошепотів він. - І ти ніби… не зовсім ти. І я думаю… що я якось пов’язаний з тим демоном.
Аеліра заплющила очі.
Антиутопія починалася не з революцій.
Вона починалася з дітей, які бачили правду раніше за дорослих.
І з королеви, яка починала розуміти:
монстри живуть не за мурами.
Вони живуть у дзеркалах.

***

Ранок так і не настав для неї по-справжньому.
Ніч не відпустила - вона сиділа в шкірі, у кістках, у віддзеркаленні. Аеліра не лягала. Вона не могла. Бо щоразу, коли її погляд ковзав до дзеркала, їй здавалося: хтось дивиться у відповідь. Не рухався. Не моргав. Просто був.
Тому вона сиділа в кабінеті.
Свічки догорали повільно, віск стікав, наче час. Перо ковзало по паперу впевнено - рука не тремтіла, хоча всередині все було напружене, мов струна. Указ за указом. Рішення, які зранку обговорюватимуть на Раді Місячного Сяйва. Формулювання - холодні, правильні, безжальні у своїй логіці.
Поряд стояв келих із лавандовим вином.
Вона пила повільно, майже машинально - ковток за ковтком, ніби намагалася втопити думки в м’якій гіркості аромату. Лаванда заспокоювала лише на мить, ілюзією.
Папери шелестіли.
І тоді - інший указ.
Її погляд зупинився.
Направлення.
Бій.
Демон.
Її ім’я - чітко, без сумнівів, у рядку виконавця.
Аеліра довго дивилася на аркуш. Надто довго для королеви, яка звикла вирішувати швидко. Світло свічки тремтіло, і на мить їй здалося, що літери рухаються.
Вона піднесла келих, зробила ще ковток - цього разу глибший - і підписала.
Чорнило лягло рівно.
Рішення було прийняте.

***
У цей самий час, у іншому крилі замку, ніч також не спала.
У спальні було темно, лише дзеркало дихало слабким, неприродним світлом. Повітря вібрувало, ніби щось щойно змінило форму. Тінь біля скла стала густішою, важчою - і вже не була просто тінню.
Він сидів навпроти дзеркала.
Риси - викривлені, не людські, але ще зберігали знайомі обриси. Очі світилися глибоко, як ніч без дна. Дзеркало було зачароване: воно не відбивало - воно показувало.
Він бачив її.
Кабінет. Свічки. Перо. Келих вина.
Чув шурхіт паперу. Чув, як вона видихає між ковтками. Чув тишу, що висіла навколо неї, мов вирок.
Коли вона підписала указ, його губи ледь помітно сіпнулися.
- Отже… - прошепотів він, і дзеркало здригнулося.
Ніч усміхнулася.