Розділ 1. Корона важить більше в ночі

Уночі палац дихав інакше. Не так як у день - коли камінь слухняно тримав спини придворних і слова зважувались перед тим, як бути висловленими. З наступанням темноти стіни пам'ятали. Шепотіли. І корона на голові Аеліри здавалася важчою саме тоді, коли ніхто її не бачив.

Вона сиділа коло вікна , туманно посилаючи погляд кудись у даль навіть забувши зняти прикраси та корону, не тому, що боялась - просто забула, що має право. Останнім часом думки почали зникати. Срібне сяйво місяця ніжно торкалося її тонких перст, ніби вони ніколи не тримали нічого небезпечнішого за перо.

На столі поруч, покоїлося віяло. Складене. Мовчазне. Воно завжди вичікувало. Аеліра не дивилась на ньог, але знала - воно зовсім близько. Як знають про серце в грудях: не бачиш, але відчуваєш кожний стук.

За дверима пролунали кроки. Легкі. Обережні.

-Матінко? - тихий голос, ще не зламаний дорослим світом.

Елівейн.

Аеліра підвелась одразу. Королеви завжди повинні виглядати готовими. Перед власною донькою...і вночі.

-Заходь, - сказала вона м'яко.

Дівчина ступила у середину, несучи за собою запах саду й щось дуже жеве - надію, якої Аеліра вже тривалий час не торкалась. Елівейн посміхнулась та, та зникла в мить коли її погляд ковзнув по віялу.

-Ти знову не спиш, - промовила  вона та  це не було запитанням, а фактом з яким  складно не погодитись.

-Королеви рідко сплять - пролунав мелодичний голос у відповідь, та наче наприкінці здригнувся.

- А матері... ще рідше.

Елівейн підійшла ближче, торкаючись долоні матері, її персти були теплі, ніжні, живі. В цю мить в думках королеви промайнула дивна думка, "А якщо все це не тут? Я не та?", та одразу зникла, наче й не була...ніколи. Інстиктивно мов від різкого болю вона занадто різко забрала руку з теплих лодонь принцеси. Вона перевела на неї погляд мов би шукаючи відповідь на думку?.

- Ти боїшся? - тихо ніби шелест дерев у літній день, пролунав голос доньки. Матір хотіла відповісти "ні". Королеви не бояться.Але правда завжди знаходить щілини.

- Я боюсь забути, боюсь згадати, зрозуміти але не знати... - слова зупинились у горлі. Відповіді не було вона мовчала.

- Ні я не боюсь - з теплою но несправжньою посмішкою промовила та притягнула доньку до грудей, у обійми.

Елівейн нічого не сказала. Лише притислася чолом до її плеча. Цього було досить, щоб світ на мить перестав хитатись. Та десь далеко, за межами палацу, у темряві, що не знала тронів. хтось вимовив її ім'я по іншому. Справжнім голосом. Тим, якого вона ще не пам'ятала.

***

Принцеса стояла поруч, але не відходила. Аеліра відчувала , як тепло її доньки ковзає по спині, наче невидимий плащ. Тиша між ними була важка, але не тиснула - вона тільки говорила

- Мамо... а ти колись боялась себе? - запитала Елівейн тихо. Королева відвернулась, щоб не показати, що відповіла б "так". Бо відповідь була би занадто важкою, навіть для доньки: Я не пам'ятаю, хто я насправді... І, можливо, ніколи не знала. 

У цей момент за стінами палацу пролетів вітер, і тіні у залах стиснулися, наче слухаючи. Щось чекало. Щось невидиме, але близьке. На цей раз Аеліра вже розкрила віяло та приклала до лиця, залишаючи акцент на льодяних, біло-блакитних очах. Воно було її мовчазним свідком. І можливо, єдиним другом, який не зрадить.

- Лягай спати, Елівейн, - сказала вона,- завтра буде новий день.

- А завтра він не стане легшим, мамо?- тихо запитала дівчина. Королева промовчала. Вона лише дивилась на місяць та знала: світ стане важчим, ніж вони могли уявити. І що десь далеко на неї чекає... те без чого вона більше не зможе жити.

Тиша повернулась до кімнати, та палац знову затих. Але тепер він ховав у собі питання, на які ще ніхто не відповів

***

Ранок не приніс полегшення. Він лише змінив темряву на світло, у якому брехня ставала помітнішою.

Зала Ради була витримана у холодних тонах: мармур із прожилками срібла, високі колони, що підпирали небо, і довгий стіл з темного дерева, зношений ліктями поколінь правителів. Тут ухвалювали рішення, які називали необхідними, навіть коли вони були жорстокими. Аеліра сиділа на чолі. Корона цього разу не тиснула - вона стала частиною черепа, мов друга кістка. Її постава була бездоганною, обличчя - спокійним, але за цією рівновагою ховалася уважність хижака, що не дозволяє собі передчасного руху.

По праву руку - Еріндор Ліанвейн. Король. Чоловік. Союзник. Він говорив рівно, зважено, мов людина, що давно навчилась ховати власні сумніви під шаром логіки.

- Південі кордони знову неспокійні, - мовив він. - Торгові доми вимагають гарантій. Клани Срібних Гаїв відмовляютьсят визнавати нові податкові угоди. 

- Вони відмовляються визнавати не угоди, - втрутився Тейрон Валькрис, радник Місячного Сяйва, - а королеву, що підписала їх. Слова впали в залу, як кинуте лезо. Дехто відвів погляд. Дехто - навпаки, уважно стжили за реакцією Аеліри.

Вона не здригнулася.

- Продовжуйте, - сказала вона спокійно,  але в цьому спокої була криця.

- Чутки, - продовжив Тейрон, - завжди швидші за укази. Кажуть, Ваша Величносте, що ви стали... відстороненою. Менш передбачуваною. А в наші часи  нестабільність - це слабкість. 

Аеліра повільно склала пальці, переплівши їх. Її рухи були безпомилковими, вивіреними - так рухаються ті, хто звик до того, що за кожним жестом спостерігають.

- Нестабільність, - мовила вона, - виникає не з мовчання, а з брехні. А якщо кордони хитаються, значить, хтось їх навмисно розгойдує.

По залі прокатився приглушений гомін. Еріндор ледь помітно напружився. 

- Є ще одне питання, - обережно озвався старійшина з Північних Крон. - Те, про яке не ринято говорити в голос. Тиша стала щільною.

- Демон, - вимовив він нарешті. - Старі печаті слабшають. Символи, залишені предками, втрачають силу. Якщо легенди правдиві, його пробудження - лише питання часу. Аеліра відчула, як щось ледь помітно зрушилося у середині. Не страх.