Глава 2

Ранок мав би все розставити по місцях.

Мав.

Але не цього разу.

Аліса стояла біля вікна з чашкою кави, яка вже давно охолола. Ніч не відпускала. Вона досі відчувала той погляд — холодний, впевнений, занадто… особистий.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала, — кинула подруга, проходячи повз.

— Так і є.

— Через того типа?

Аліса нічого не відповіла.

Це було гірше, ніж “через нього”.

Це було — про нього.

Вона вирішила не думати.

Просто вийти. Пройтись. Переключитися.

Місто вдень виглядало зовсім інакше — без неону, без темряви, без таємниць.

Але відчуття не зникало.

Наче хтось і досі поруч.

Наче він…

Стежить.

Аліса різко зупинилась і обернулась.

Нікого.

— Параноя, — тихо прошепотіла вона і пішла далі.

Помилка.

Бо за кілька хвилин вона знову його побачила.

На іншому боці вулиці.

Дем’ян.

Він стояв, спершися на машину, і дивився прямо на неї. Без здивування. Без емоцій. Наче так і має бути.

Наче вони вже домовлялись про цю зустріч.

Аліса стиснула пальці.

Цього разу вона не відвела погляд.

Вона перейшла дорогу.

Крок за кроком.

Прямо до нього.

— Це вже не випадковість, — сказала вона, зупинившись навпроти.

— Ні.

— Тоді що це?

— Інтерес.

Його голос був таким самим спокійним, як і вночі. Це дратувало більше, ніж якби він кричав.

— До мене?

— Так.

— Чому?

Легка пауза.

Він нахилився трохи ближче, але цього разу не порушував межу.

— Бо ти не схожа на тих, хто тут зазвичай буває.

— І це проблема?

— Це… цікаво.

Аліса зітхнула.

— Слухай, якщо ти думаєш, що це якась гра…

— Це не гра.

Він перебив її так тихо, що це прозвучало ще різкіше.

— Я не граюся, Алісо.

Серце знову пришвидшилось.

— Тоді що ти робиш?

Його погляд став темнішим.

— Вибираю.

— Що?

— Чи варто тебе впускати в своє життя.

Вона гірко усміхнулась.

— Ти говориш так, ніби це ти вирішуєш.

— Так і є.

— А якщо я не хочу?

Він дивився кілька секунд.

А потім зробив ще один крок ближче.

Цього разу відстань між ними зникла майже повністю.

— Ти вже зробила перший крок, — тихо сказав він. — Коли підійшла до мене сьогодні.

Аліса відкрила рот, щоб відповісти…

І не змогла.

Бо він був занадто близько.

Занадто.

— Ти завжди так дієш? — нарешті видихнула вона. — Просто з’являєшся і думаєш, що всі підуть за тобою?

— Ні.

Його губи ледь торкнулись посмішки.

— Тільки ті, хто не зможе піти.

Тиша між ними стала важкою.

Небезпечною.

І вперше Аліса відчула не просто напругу.

А страх.

Справжній.

Але разом із ним…

Щось ще.

— Чого ти від мене хочеш? — тихо спитала вона.

Він дивився довго.

Занадто довго.

— Я ще не вирішив.

— А коли вирішиш?

— Скоро.

— І що тоді?

Його відповідь прозвучала майже пошепки:

— Тоді ти вже не зможеш вийти з цього.

Аліса різко відступила.

— Звучить як загроза.

— Це попередження.

Він розвернувся, ніби розмова була закінчена.

— Дем’ян!

Він зупинився.

— Що?

— Чому я?

Пауза.

Довга.

А потім він сказав те, що змусило її серце впасти кудись вниз:

— Бо ти дивишся на мене не так, як інші.

— І як же?

Він озирнувся через плече.

— Наче ще не знаєш, ким я є.

І пішов.

Аліса залишилась стояти посеред вулиці, стискаючи руки.

І вперше в житті вона не була впевнена, що хоче дізнатись правду.