Глава 1

Ніч у цьому місті завжди пахла чимось забороненим.

Аліса стояла біля входу в клуб і вже втретє подумки обіцяла собі піти. Гучна музика била в груди навіть крізь зачинені двері, неон різав очі, а люди навколо сміялися так, ніби тут не існувало жодних наслідків.

— Ти заходиш чи так і будеш стояти? — роздратовано кинула подруга.

Аліса кивнула, хоча всередині все стискалося.

Їй не подобались такі місця. Занадто шумно. Занадто темно. Занадто… небезпечно.

Але вона все ж зайшла.

Повітря всередині було густим — від парфумів, алкоголю і чогось ще, чого вона не могла назвати. Світло миготіло, люди рухались у ритмі, який змушував забути, хто ти є.

І саме тоді вона відчула це.

Погляд.

Різкий, важкий, майже відчутний фізично.

Аліса завмерла на півкроці. Серце вдарило швидше, ніби попереджало. Повільно, ніби боячись переконатися, вона обернулася.

Він стояв трохи далі, у напівтіні.

Темна сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків. Руки в кишенях. Спокійний. Надто спокійний для цього місця. І очі…

Він не просто дивився.

Він вивчав.

Наче вона — не людина, а загадка, яку він уже вирішив розгадати.

Аліса першою відвела погляд.

Дурне відчуття поповзло по шкірі — ніби вона щойно зробила щось не так.

— Ходімо танцювати! — потягнула її подруга.

Вона кивнула, змусивши себе рухатися, але навіть серед натовпу не могла позбутися відчуття, що він все ще дивиться.

Що він не відпустив.

— Тобі не здається, що тут… дивно? — тихо спитала Аліса, нахилившись до подруги.

— Тут завжди дивно, — засміялась та. — Розслабся.

Легко сказати.

Аліса взяла склянку з бару, зробила ковток — і в ту ж мить завмерла.

Поруч із нею вже стояв він.

Вона навіть не помітила, як він підійшов.

— Тобі не варто тут бути, — сказав він тихо.

Його голос був спокійним. Майже холодним.

Аліса повільно повернула голову.

— Це ти вирішуєш?

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Ні. Просто попереджаю.

— Про що?

Він нахилився ближче. Занадто близько.

— Про мене.

Серце пропустило удар.

Аліса відступила на крок, але він навіть не спробував її зупинити. Просто дивився. Так само спокійно. Так само впевнено.

— Я не просила попереджень, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Дарма.

Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах — і знову піднявся до очей.

— Бо тепер уже пізно.

— Для чого?

Він мовчав кілька секунд.

А потім тихо відповів:

— Ти вже звернула на мене увагу.

І в цю мить Аліса зрозуміла щось дивне, нелогічне… але лячно правдиве.

Він має рацію.

І чомусь це було найгірше.

Коли вона вийшла з клубу, повітря здалося занадто холодним.

Але не це змусило її зупинитися.

Він стояв біля чорної машини, ніби чекав.

— Ти мене переслідуєш? — різко кинула вона.

— Ні.

Пауза.

— Я просто знав, що ти вийдеш.

Аліса стиснула губи.

— Чого ти хочеш?

Він підійшов ближче. Повільно. Без поспіху.

— Поки що — нічого.

— А потім?

Його очі потемніли.

— Потім ти сама прийдеш.

— Не дочекаєшся.

Ледь помітна усмішка.

— Побачимо, Алісо.

Вона різко завмерла.

— Я не казала тобі свого імені.

Він нахилив голову, ніби це було щось неважливе.

— Мені не потрібно, щоб ти казала.

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він вже розвернувся і сів у машину.

Двері зачинились. Двигун загуркотів.

Аліса залишилась стояти посеред вулиці з єдиною думкою:

Вона щойно вплуталась у щось, з чого не зможе просто вийти.