Ніч у цьому місті завжди пахла чимось забороненим.
Аліса стояла біля входу в клуб і вже втретє подумки обіцяла собі піти. Гучна музика била в груди навіть крізь зачинені двері, неон різав очі, а люди навколо сміялися так, ніби тут не існувало жодних наслідків.
— Ти заходиш чи так і будеш стояти? — роздратовано кинула подруга.
Аліса кивнула, хоча всередині все стискалося.
Їй не подобались такі місця. Занадто шумно. Занадто темно. Занадто… небезпечно.
Але вона все ж зайшла.
Повітря всередині було густим — від парфумів, алкоголю і чогось ще, чого вона не могла назвати. Світло миготіло, люди рухались у ритмі, який змушував забути, хто ти є.
І саме тоді вона відчула це.
Погляд.
Різкий, важкий, майже відчутний фізично.
Аліса завмерла на півкроці. Серце вдарило швидше, ніби попереджало. Повільно, ніби боячись переконатися, вона обернулася.
Він стояв трохи далі, у напівтіні.
Темна сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків. Руки в кишенях. Спокійний. Надто спокійний для цього місця. І очі…
Він не просто дивився.
Він вивчав.
Наче вона — не людина, а загадка, яку він уже вирішив розгадати.
Аліса першою відвела погляд.
Дурне відчуття поповзло по шкірі — ніби вона щойно зробила щось не так.
— Ходімо танцювати! — потягнула її подруга.
Вона кивнула, змусивши себе рухатися, але навіть серед натовпу не могла позбутися відчуття, що він все ще дивиться.
Що він не відпустив.
— Тобі не здається, що тут… дивно? — тихо спитала Аліса, нахилившись до подруги.
— Тут завжди дивно, — засміялась та. — Розслабся.
Легко сказати.
Аліса взяла склянку з бару, зробила ковток — і в ту ж мить завмерла.
Поруч із нею вже стояв він.
Вона навіть не помітила, як він підійшов.
— Тобі не варто тут бути, — сказав він тихо.
Його голос був спокійним. Майже холодним.
Аліса повільно повернула голову.
— Це ти вирішуєш?
Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.
— Ні. Просто попереджаю.
— Про що?
Він нахилився ближче. Занадто близько.
— Про мене.
Серце пропустило удар.
Аліса відступила на крок, але він навіть не спробував її зупинити. Просто дивився. Так само спокійно. Так само впевнено.
— Я не просила попереджень, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
— Дарма.
Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах — і знову піднявся до очей.
— Бо тепер уже пізно.
— Для чого?
Він мовчав кілька секунд.
А потім тихо відповів:
— Ти вже звернула на мене увагу.
І в цю мить Аліса зрозуміла щось дивне, нелогічне… але лячно правдиве.
Він має рацію.
І чомусь це було найгірше.
Коли вона вийшла з клубу, повітря здалося занадто холодним.
Але не це змусило її зупинитися.
Він стояв біля чорної машини, ніби чекав.
— Ти мене переслідуєш? — різко кинула вона.
— Ні.
Пауза.
— Я просто знав, що ти вийдеш.
Аліса стиснула губи.
— Чого ти хочеш?
Він підійшов ближче. Повільно. Без поспіху.
— Поки що — нічого.
— А потім?
Його очі потемніли.
— Потім ти сама прийдеш.
— Не дочекаєшся.
Ледь помітна усмішка.
— Побачимо, Алісо.
Вона різко завмерла.
— Я не казала тобі свого імені.
Він нахилив голову, ніби це було щось неважливе.
— Мені не потрібно, щоб ти казала.
І перш ніж вона встигла щось відповісти, він вже розвернувся і сів у машину.
Двері зачинились. Двигун загуркотів.
Аліса залишилась стояти посеред вулиці з єдиною думкою:
Вона щойно вплуталась у щось, з чого не зможе просто вийти.