Розділ 12

Христина

Вперше за довгий час мені було по-справжньому страшно залишатися самій у квартирі. Я десятий раз перевірила двері. Замок. Засув. Ланцюжок.
Потягнула на себе, ніби тримає. Все так, як завжди. Але легше не ставало.

В кімнаті напівтемно. Лише тьмяний вуличний ліхтар пробивається крізь штори. Я сиджу на краю ліжка в футболці й шкарпетках, обійнявши коліна, й прислухаюсь до кожного звуку.
Хтось грюкнув дверима поверхом нижче і мене сіпнуло. Потягнуло холодом з вікна — здалося, ніби хтось проходить під ними.
У сусідів загавкав собака, і серце знову підстрибнуло.

Перед очима все ще стояв той хлопець з бару. Його пальці на моєму зап’ясті.
Той погляд, коли він прошипів, що я така горда. А потім — вузький прохід біля зупинки, темний та без людей.

Мене тіпнуло так, що я машинально вчепилася пальцями в ковдру.
І за цим одразу з'явився інший образ.
Артем. Його тінь у світлі. Його голос, різкий, спокійний, владний:
«Відпустив її. Швидко».

Я пам’ятаю, як той тип змінився в обличчі, коли почув, як Артем заговорив.
Пам’ятаю його руку, що сіпнулася й відпустила мене. Пам’ятаю, як Артем став між нами, як стіна. І як він потім подивився на мене — так, ніби я порушила всі можливі правила безпеки разом взяті.

Я стиснула повіки. Не думай про нього.
Подумай про те, що той придурок міг зробити. Але обидва образи лізли разом.
Хлопець, який шарпає мене в темному проході. І Артем, який відриває його від мене, ніби це не людина, а сміття.

Ще пів години я ходила по квартирі туди-сюди. З кухні в кімнату, з кімнати до вхідних дверей. Налила чай і не допила.
Включила серіал і вимкнула через три хвилини. Тіло було втомлене так, ніби по мені проїхався транспорт. Але сон не йшов.

Телефон лежав поруч на подушці.
Екран темний. Жодного повідомлення.
Марині я так і не написала. Що їй скажеш?
«Привіт, мене щойно домагалися за баром, але все нормально, Артем влаштував їм розбір польотів, не хвилюйся»? Сашку теж писати не хотілося. Він і так ображений. 

Я взяла телефон, повертала в руках, розблокувала, відкрила контакти.
«Артем».

Цей рядок мозолив очі. Було таке дивне відчуття, що хотілося написати щось зовсім просте. "Ти як?" ,"Вже вдома?" Або звичайне "Дякую". І водночас не хотілося взагалі подавати вигляд, що я думаю про нього.

Я заблокувала, кинула телефон на подушку й лягла, закутавшись до підборіддя. Не він мене врятував, вперто думала я. Мені просто пощастило, що він там був. Це випадковість. Збіг. Нічого більше. Але всередині все одно ворушилося те, що якби його не було…
Я різко перевернулася на інший бік, притискаючи подушку до грудей.

— Заспокойся, — прошепотіла собі. — Все. Ти вдома. Двері зачинені. Він не знає, де ти живеш.

І одразу ж згадала, як Артем стояв у моєму коридорі, нахабно розглядаючи стіни, старий холодильник і мою маленьку кухню.

Він зайшов без запрошення, пройшовся, відкрив поглядом кожен мій кут, ніби оцінював, чи «придатне це місце для життя». Я тоді кипіла. Він же, навпаки. Спокійний, холодний та впевнений.

І тепер його погляд так само жив у моїй голові, як і погляд того хлопця біля зупинки. Одного я боялася. Іншого — ненавиділа. І від цього було ще гірше.

Я все ж таки заснула десь під ранок.
Не пам’ятаю коли. Останнє, що пам’ятаю — як лежу на спині й рахую удари власного серця. Прокинулась від різкого стуку в батарею десь поверхом вище. Серце одразу пішло в п'ятки.

Я сіла на ліжку, змахнула з щоки волосся, озирнулася по кімнаті. Занадто тихо та порожньо. Телефон показував сьому сорок. В голові жило тільки те, що сьогодні точно не вийду з бару сама, коли стемніє.

Думка про вечір стиснула груди. Я уявила, як знову заходжу туди, бачу той столик, де сиділи ті хлопці. Пам’ять дуже чітко відтворювала важкі руки, непристойні пропозиції й той погляд «після».

Я не хотіла туди повертатися.
Сьогодні — ні. І взагалі теж не дуже.
Я взяла телефон, зробила глибокий вдих і відкрила чат із власником. Палець завмер над клавіатурою. Що? Просто написати: «Я звільняюсь»? Або попросити кілька днів відпустки? Або зробити вигляд, що нічого не сталося й вийти, як завжди?

І тут, зовсім недоречно, в голові пролунав голос Артема:
«Я не дозволю тобі повернутися в цей бар».
Я стиснула зуби.
— Я сама вирішу, що робити, — сказала вголос, хоч у кімнаті нікого не було. Але казати й справді вирішити — різні речі.

Я довго сиділа з телефоном у руках, не друкуючи ані слова. Страх тягнув в один бік, а гордість в інший. І десь між ними стояв він. Зі своєю впертістю, контролем і впевненістю, що краще знає, як мені жити.

Я не могла зрозуміти, що більше мене лякає: повернутися в бар і зробити вигляд, що нічого не було, чи зробити так, як хоче Артем і погодитися, що він мав рацію. В обох варіантах я ніби щось програвала.

Я поклала телефон на стіл, пішла на кухню й відчинила вікно. У двір уже виходили люди: хтось вів дитину до школи, хтось поспішав на роботу. Світ жив своїм життям.
Я сперлася на підвіконня й подумала просту, дуже тверезу річ, що якби не він вчора, то невідомо, чим би все закінчилось.

Мені стало погано від цього «якби не він».
Бо воно звучало як початок вдячності.
А я не хотіла бути йому ні чим зобов’язаною. Я зробила ковток холодного повітря й шепнула сама собі:

— Добре. Сьогодні вирішу все сама. Без нього. — Я ще не знала, що цього дня без нього вже не вийде. 

Я прийшла на зміну раніше, ніж зазвичай. Хотілося показати собі, що все нормально. Що я не боюся. Що вчорашнє — просто неприємний епізод, який треба забути.
На вході вже стояли дві дівчини з нашої зміни, курили й активно щось обговорювали.

— О, Христя, ти чула? — одразу вчепилась до мене Таня. — У нас тепер новий власник.

— Що? — я не одразу вдуплила. — Як? Хто?

— Так ось.  Наш старий продав бар, — втрутилась друга. — Зранку щось бігав нервовий, а потім сказав, що буде новий власник і новий керівник.