Розділ 11

Христина

Я досі тремтіла, хоч вже сиділа в його машині. Двері грюкнули за мною, і звук віддався всередині грудей болючим відлунням. Артем увімкнув фари, але не рушив. Просто сидів і дивився вперед, як той, хто тримає себе за останні нитки стриманості.

— В тебе зовсім мізки висохли?! — його голос, тихий і рівний, проте гостріший ножа, повернув мене з трансу.

— Не кричи, — прошепотіла я. — Я і так…

— Я не кричу, Христино. — Він перевів погляд на мене, і від того погляду мені стало холодно. — Те, що я хочу, — це зрозуміти, чому ти вважаєш нормальним працювати у місці, де тебе можуть лапати всякі...

Я затисла пальці в кулаки.

— Це просто робота, — сказала я рівно.

— Це не робота. Це...якась пастка. — Він говорив не гучно, але кожне слово било в серце.

— Я сама вирішую, що для мене пастка, в що — ні, — відповіла я різко. — Ти не маєш права…

— Я маю право, бо бачу небезпеку, — перебив він.

— Ти не Бог, Артем, — прошипіла я. — І навіть не мій батько.

— Але, як бачиш, рятую тебе я, а не вони, — холодно кинув він.

Я відчула, як щось гаряче підступає до горла — не сльози, а злість.

— Ти думаєш, я маю бути вдячною? — я подивилась йому просто в очі. — За те, що ти ще раз вирішив, як мені жити?

— Я думаю, що ти повинна почати використовувати голову, — спокійно сказав він.

Це було гірше, ніж крик.

— Не смій так зі мною говорити.

Він подався вперед і лікті сперлися об кермо.

— Тоді поясни мені. Поясни, чому ти, доросла жінка, ночами працюєш у барі, де до тебе можуть лізти п’яні виродки? Чому ти вважаєш нормальним, так ризикувати? Чому…

— Бо мені потрібні гроші! — зірвалася я. — Бо я не можу сидіти й чекати милості, зрозумів?

Артем замовк, але лише на секунду.
І цієї секунди було достатньо, щоб я помітила, що мої слова зачепили його.
Він відвів погляд та глибоко вдихнув.

— Я не пропоную тобі милість, — сказав тихо. — Я пропоную безпеку.

— Безпеку? Після шести років мовчання? Ти повернувся та вирішив раптом, що знаєш, як мені краще? — Я засміялася. Сухо та гірко.

— Я не знав, де ти працюєш, — холодно відказав він. — Якби знав, то повернувся б раніше.

— Ось бачиш? — я вказала пальцем у його бік. — Ти знову робиш із мене порожнє місце, яке можна пересунути, зупинити, закрити в коробку, щоб «не пошкодилось». А я — людина. Живу сама, тож і вирішую теж сама. Він різко стиснув кермо. Кісточки побіліли.

— Ти ж зараз навіть не розумієш, у яку ситуацію потрапила, — сказав він низьким тембром. — Той виродок не просто чіплявся. Він чекав на тебе після зміни. Чекав у темряві, Христино. Це не випадковість.

— Зі мною все було б нормально! — я знову підвищила голос.

— Ні, не було б, — його погляд став крижаним. — Я бачив, як він дивився на тебе в барі, і як йшов за тобою.

Я здригнулася. Те, що сталося кілька хвилин тому, все ще стояло перед очима. 

— Я дала б собі раду, — прошепотіла я, хоч сама не вірила в це.

— Ні. — Він хитнув головою. — Це не той випадок. 

Пауза зависла між нами, і напруга тільки зростала.

— Артеме… просто відвези мене додому.

— Добре, — сказав він. — Але ми ще повернемося до цього.

— Ні, не повернемось, — відповіла я твердо. — Для мене ця розмова закінчена.

— Для мене — ні, — сказав він так холодно, що мене знову пересмикнуло. — Бо якщо ти думаєш, що я дозволю тобі повернутися в цей бар завтра, то ти помиляєшся. 

У мене всередині щось вибухнуло.

— Послухай уважно, — я повернулась до нього, наче готова була кинутися в бій.
— Ти врятував мене — так. Дякую. Але це не дає тобі права вирішувати, де мені працювати. Я не річ. Я не твоя проблема. І не твоя відповідальність.

— Після сьогоднішнього — моя, — твердо відповів він.

— Чому?! — я майже закричала.

Він дивився на мене довго. Очі темні, важкі, наче в них було щось, що він не казав вголос.

— Бо я не дозволю, щоб із тобою щось сталося, — нарешті сказав він. — Навіть якщо ти мене за це зненавидиш.

Мені стало важко дихати.

— Ти вже досягаєш успіху, — прошепотіла я. — Ненавиджу.

— Добре, — сказав Артем, заводячи двигун. — Терпіти твою ненависть я зможу.
Поглянув на мене крізь лобове. — А от твої ризики — ні.

Машина рушила вперед. І хоч я сиділа подалі, впершись у двері, одна думка розривала мене зсередини: він не має права.

Ми під’їхали до мого двору. Артем зупинився біля під’їзду та заглушив двигун.

— Все, — сказала я різко. — Я вдома. Дякую. Можеш їхати.

Я вже потягнулась до ременя, але він не рухався. Просто сидів і дивився перед собою.

— Ти не підеш сама, поки я не переконаюся, що він не стирчить десь тут, — сказав Артем.

— Тут нікого немає, — я відмахнулась.

— Ти не бачиш весь двір.

— Я не маленька.

— Я знаю, — сухо відповів він. — Виходь.

Я відстібнула ремінь, відчинила двері й вийшла. Я вже хотіла просто зайти й закрити за собою двері під’їзду, але Артем пішов слідом.

— Я ж сказала, що можеш їхати, — нагадала я.

— А я сказав, що перевірю двір, — відповів він і повільно окинув поглядом парковку, кут будинку, лавку біля під’їзду.

— Ти серйозно думаєш, що він міг за нами приїхати? — запитала я, хоча сама вже почала прислухатися до кожного звуку.

— Так, — коротко відповів Артем. — Такі зазвичай не відстають.

Мені стало неприємно від того, як впевнено він це сказав. Наче знає таких людей.

— Все. Дивись. Нікого нема, — я зробила крок до під’їзду.

— Пішли, — сказав він і пішов за мною.

— Ти куди? — Я різко зупинилась і повернулась.

— До тебе.

— Ні.

— Так. — Він навіть не здивувався.

— Я не запрошувала, — сказала я чітко.

— Я не на чай, — спокійно відповів Артем. — Я хочу побачити, де ти живеш. Що там за двері. І чи закриваються вони нормально.