Розділ 10

Христина 

Я довго стояла під душем, ніби вода могла змити з мене все, що залишив після себе Артем. Його погляд. Його слова. Його впевненість, від якої мені хотілося або кричати, або сховатися.

Вода стікала по плечах, по спині, але всередині не ставало легше.
Навпаки, мої думки плутались, повертались, знову впирались у нього. Він не має права. Я повторювала це собі, як мантру. Не має.

Я вийшла з ванни, загорнулась у рушник і сперлась чолом об дзеркало. Звідти на мене дивилась не дівчина, яка щойно закінчила зміну в барі. Звідти дивилась зла, втомлена, надто емоційна жінка.

— Зберися, — прошепотіла я своєму відображенню. 

Артем не був центром мого життя. Він просто… завадив. З’явився не вчасно. Розворушив те, що я роками ховала.

Я вдяглася повільно, навіть механічно, намагаючись повернути свій звичайний стан. Домашні штани, светр... усе було просте та зручне. Ніякої краси. Ніяких зайвих думок. Але варто було заплющити очі, як переді мною знову з'являлась чорна  машина. Тісний салон. Його голос, спокійний і холодний. Його «ти не повинна».

Я сіла на ліжко і втупилася в телефон.
Не було жодних повідомлень, жодних дзвінків і це дратувало більше, ніж якби він написав.

— От бачиш, — подумала я. — Пограв у рятівника і поїхав.

Але серце чомусь стислося. Я злилася на нього. І ще більше на себе, бо в глибині душі я знала, що якби він подзвонив, я б відповіла.

Наступного ранку місто зустріло мене байдужістю. Транспорт, люди, холодні обличчя, ніби кожен у своєму житті та зі своїми проблемами. Я любила ці ранки. Вони повертали мене в реальність. 

Пари в університеті тягнулися повільно.
Я робила нотатки, відповідала, навіть кілька разів пожартувала з Мариною, але думки постійно тікали. Не думай про нього.
Не дай йому знову залізти в голову. Марина дивилась на мене уважніше, ніж зазвичай.

— Ти сьогодні якась… напружена, — нарешті сказала вона. — Все добре?

— Так, — відповіла я занадто швидко. — Просто не виспалась.

Вона кивнула, але я бачила, що не повірила. Я боялась цього моменту. Коли доведеться пояснювати. Коли доведеться вимовити його ім’я вголос при подрузі.

Після пар я вийшла з корпусу й вдихнула холодне повітря. Мені потрібно було рухатись. Робити щось просте й звичне.
Я дістала телефон і відкрила графік змін.

Бар. Сьогодні знову бар. На секунду в грудях щось здригнулося. Наче страх або виклик. От і чудово, — подумала я. — Подивимось, що ти зробиш цього разу.

Я вирішила, якщо він знову з’явиться там, я більше не дам йому жодного шансу.
Ні розмовам. Ні поясненням. Ні контролю.
Це моє життя. І я не дозволю йому перекроювати його під себе. Навіть якщо для цього доведеться знову одягнути броню. Навіть якщо під нею все ще тривога. 

Я зайшла в бар через службовий вхід і одразу відчула знайомий запах: змішаний дим, кава, цитрус із барної стійки й щось солодке від дешевих парфумів. Тут завжди шумно, навіть коли ще майже нікого немає. Наче стіни все пам’ятають.

У роздягальні я переодяглася швидко, зав’язала фартух, зібрала волосся. Подивилась у дзеркало — обличчя було втомлене, але спокійне. Таке, з яким можна працювати. Таке, яке не показує, що всередині мені неспокійно.

Коли вийшла в зал, Сашко вже був за баром. Протирав келихи. Він робив це повільно та демонстративно. Раніше він завжди кидав якусь дурнувату фразу, підколював мене, питав, як пари. Сьогодні ж, мовчав.

— Привіт, — сказала я першою.

Він не підняв очей.

— Ага.

Я підійшла ближче, відчуваючи, як мені ніяково. Мені взагалі рідко буває ніяково перед людьми. Але після вчорашнього… після того, як я відмовилась від його допомоги, ніби відмовилась від нього самого і це висіло в повітрі.

— Саш… — почала я.

Він коротко зітхнув, все ж глянув на мене.

— Ти можеш не пояснювати, — сказав сухо. — У тебе, бачу, свої справи. Свої… водії.

Мене кольнуло.

— Це було не так, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно. — Просто… ситуація була дурна.

— Дурна, — повторив він і знову опустив погляд на келих. — А я, виходить, як дурень, старався.

— Ти не дурень, — тихо сказала я. — І я вдячна тобі. Серйозно.

Він мовчав кілька секунд. Потім знизив плечима.

— Окей. Працюй. У нас сьогодні людей буде купа.

Це було «окей» без жодного тепла. Але хоч не скандал. Я кивнула і пішла до залу. Кроки здавалися важчими, ніж зазвичай.

Добре, Христино. Просто робота. Просто зміна яку треба просто пережити.

Перші години пройшли нормально. Звичний потік: замовлення, підноси, усмішка на автоматі. Я говорила «добрий вечір» і «що вам принести», ніби ці фрази можуть тримати мене в рівновазі.

Десь ближче до дев’ятої зайшла компанія з чотирьох хлопців.  Гучні, розслаблені, вже трохи «підігріті». Вони сіли за столик у моєму секторі, що ближче до стіни, під неоновою вивіскою, де світло робить обличчя занадто різкими.

Я підійшла з блокнотом.

— Добрий вечір. Що будете замовляти?

Один із них, той, що у темній футболці, з важким поглядом і самовпевненою усмішкою, повільно окинув мене очима зверху вниз. Не поспішав, наче робив це навмисно, щоб я відчула.

— А ти є в меню? — спитав він і засміявся.

Хлопці підхопили сміх, ніби це було найгеніальніше, що можна вигадати. Я ж, зробила вигляд, що не почула.

— Напої? — перепитала рівно. — Пиво, коктейлі, щось міцне?

— Візьмемо, що ти порадиш, — озвався інший і підморгнув. — Тільки підійди ближче, бо я погано чую.

Я підійшла рівно настільки, наскільки треба, щоб прийняти замовлення, і тримала дистанцію між тілом. Цьому тут вчишся швидко: як стояти, щоб до тебе не дотягнулися, як не нахилятися, як не залишати руки в зоні чужих.

— Два пива, — сказав третій. — І щось міцніше. І… — він знову подивився на мене так, що мені захотілося вмитися спиртом, — …номер телефону.