Розділ 9

Артем 

За ці шість років я навчився багато чого.
Працювати без вихідних. Вести переговори жорстко і холодно. Вибудовувати бізнес у чужих країнах, де ніхто не цікавиться, ким ти був колись, а важливо лише, ким ти станеш. 

Я не втік. Я поїхав будувати своє майбутнє.
Закордонні офіси, нові ринки, нескінченні перельоти. Я жив у готелях, де кімнати змінювались швидше, ніж пори року. Гроші з’являлися — спочатку важко, потім стабільно, а потім у тих обсягах, які дають не свободу, а контроль. Я звик контролювати все. Окрім спогадів. Бо є речі, які не знецінює навіть час.

Їй тоді було п’ятнадцять. Мені — двадцять п’ять. Кухня, тиша, яка раптом стала надто важкою. Христина стояла переді мною — худенька, з великими очима, в яких було більше сміливості, ніж у багатьох дорослих.

— Я закохана в тебе, — сказала вона.

Без жарту, кокетства та розрахунку. Я пам’ятаю кожну деталь. Її голос. Її руки. Те, як вона намагалася не тремтіти, але не змогла. Я не відповів не тому, що вона мені не подобалась. Це було б брехнею. Я не відповів, бо мав межі. Бо існують речі, через які не переступають, якщо ти — чоловік, а не тварина з інстинктами. Бо вона була дитиною. І я це знав.

Це була не байдужість. Це була самодисципліна. І найдорожча ціна, яку я заплатив за правильне рішення, — це її пустий та ображений погляд.

Я поїхав невдовзі після цього. І думав, що час зробить свою справу. Коли я побачив її знову вже минуло шість років. Я не готувався. Не чекав. Вона просто зайшла у будинок як робила це раніше. 

Але вже не дівчинка, а жінка. Висока. Струнка. З іншою поставою — впевненою та зібраною. Усе в ній говорило про досвід та дорослі рішення. Вона стала небезпечно красивою. Такою, на яку дивляться довше, ніж слід.тТакою, яку хочеться прикрити рукою від чужих поглядів. І я зловив себе на тому, що мені складно дихати.

Це розлютило. Бо я не дозволяю собі втрачати контроль. А потім я дізнався, де вона працює.

Бар. Ніч. Алкоголь. Чоловіки, які не знають слова «ні», якщо воно сказане з вуст такої тендітної дівчини. Я зайшов туди не як клієнт, а як спостерігач. І те, що побачив, вивело мене з рівноваги.

Христина серед столів. З підносом, з професійною усмішкою, яка не доходить до очей. Її рухи обережні, але впевнені.
Ніби вона звикла бути насторожі.

Я бачив погляди. Ті, що затримуються.
Ті, що оцінюють. Ті, що дозволяють собі зайве. І кожен такий погляд викликав у мені глуху лють. Бо тут їй не місце.
І не тому, що вона «вище» чи «краще».
А тому, що вона не повинна захищатися щодня. Не повинна рахувати ризики замість того, щоб просто жити.

Її робота мене дратує. Її впертість — злить.
Її холод — доводить до сказу. Вона закривається. Ставить стіни. Робить вигляд, що я для неї ніхто. І чим сильніше вона це показує, тим жорсткішим я стаю.

Не тому, що хочу зламати. А тому, що бачу, що якщо відпущу, вона продовжить тягнути все сама. До виснаження. До небезпеки. До моменту, коли буде пізно.

Я не зобов’язаний більше мовчати. Вона не дитина. І я більше не хлопець, який поїде, аби «було простіше». Між нами росте ненависть. Гостра, взаємна та не зручна.
Бо за нею легко ховати те, що страшно сказати вголос.

Я бачу її злість. Її спротив. Її бажання довести, що вона мені нічого не винна.
І я приймаю цю гру. Але є правда, від якої я не тікаю: я не відповів їй тоді, бо був надто правильним. А тепер я боюся, що якщо дозволю собі відповісти зараз, зупинитися я вже не зможу.

Я не люблю імпровізувати. Мій світ завжди тримався на планах і чітких рішеннях. Але того вечора, коли я сидів у машині біля її бару й дивився на темні двері службового виходу, жодного плану в мене не було.
Просто я знав, що вона там. Серед шуму, алкоголю й людей, які не варті навіть того, щоб вимовляти її ім’я.

Спочатку намагався переконати себе, що це смішно. Що нормальні тридцятьоднорічні чоловіки не сидять ночами на парковках біля барів, чекаючи на вперту дівчину, яка дивиться на них так, наче на найбільшого ворога. Потім перестав переконувати. Бо коли мова йде  про Христину, я давно вже вийшов за межі того, що «нормально».

Я бачив її у вікно. Вона бігала між столами, нікому не даючи зрозуміти, як сильно втомлена. Ці рухи я розцінюю як автоматизм виживання. Роздратування в мені росло повільно, але впевнено.

Кожен її крок між п’яними чоловіками здавався викликом. Кожен чужий погляд на її талію чи ноги як ляпасом. Я уявляв, як просто було б зайти, покласти на стіл папери й сказати власнику:
«Ти продаєш його. Цей бар тепер мій. А вона тут більше не працює».

Дуже по-моєму.  Просто. Швидко. Чітко.
Але я знав, що вона б цього не пробачила.
Не факт, що пробачив би й собі. Тому я сидів у машині й чекав.

Коли двері нарешті відчинилися й вона вийшла. Без форми, у своєму, стомлена, з сумкою на плечі, всередині в мене щось, навпаки, стало спокійнішим. А потім вийшов хлопець з бару. Той, що дивився на неї просто, занадто просто.

Він йшов поруч, розслаблений, з ключами від машини в руці, і розмовляв з нею так, ніби мав на це право. Мене прорізало коротко й гостро. Не ревнощі. Я не люблю це слово. Воно звучить занадто по-підлітковому. Швидше як неприйняття факту. Що він поруч, а я — ні.

Коли я вийшов із машини й підійшов ближче, я вже був не спокійним. Просто добре це приховував.

— Вона з тобою не поїде.

Я бачив, як у нього миттєво змінився погляд. Чоловіки завжди чітко відчувають, хто перед ними: випадковий перехожий чи той, хто займе простір. У ньому було щось просте, пряме та грубе. Схоже, що життя навчило захищатися кулаком, не головою.

У Христини ж — напруга. Вона дивилася то на нього, то на мене, ніби між двома вогнями. І вибір її дратував. І мене теж.
Коли вона сказала, що не поїде з ним, у мені все одно не було відчуття перемоги.
Я не змагання виграв. Я просто бачив її очі і вона була злочинно зла на мене. І чим більше вона злилася, тим холоднішим ставав я.