Розділ 8

Христина 

У машині тихо, але — ця тиша не обіцяє мені спокій. Це та тиша, в якій кожен подих здається зайвим.

Я сідаю, різко клацаю ременем, опускаю погляд на свої коліна й стискаю пальці так, що нігті впиваються в шкіру. Не дивлюся на нього. Не хочу. Бо якщо подивлюся, то він знову щось запідозрить. Те, що я намагаюся сховати.

Двигун глухо заводиться. Артем мовчки виїжджає зі стоянки. Ліхтарі пробігають по лобовому склі, немов хтось клацає вимикачем: світло, темно, світло, темно.

— Можеш, до речі, розслабитись, — його голос порушує тишу між нами. — Я тебе не викрадаю.

— Я й не напружуюсь, — відповідаю сухо.

— Ага, — він трохи хмикає. — Я помітив, по твоїх руках.

Я помічаю, що стискаю в кулак край джинсів, і ще більше дратуюсь.

— Перестань все аналізувати, — кажу. — Я... просто втомилася.

— Втомилася? — повторює, наче пробує слово на смак. — Від чого? Від життя? Чи від того, що бігаєш між столами в барі ночами?

Мене пробирає холод. Його слова занадто колючі для мене. 

— Починається, — видихаю. — Я ж просила тебе не лізти у моє життя.

— Ти нічого мене не просила, — спокійно видає він. — Ти тільки брешеш, що тобі все байдуже.

Я повертаю голову до вікна. Не хочу бачити його обличчя. 

— Як же ти мене дістав, — кажу тихо. — Серйозно.

— Це взаємно, — відгукується він так само рівно. — Я теж не задоволений тим, що бачу.

— То не дивись, — зриваюсь я. — Розвернись і їдь додому. От і вся твоя проблема вирішена.

— А ти тоді що? — він косо дивиться в мій бік. — Підеш пішки серед ночі?

— А це вже не твоя справа.

— О, от зараз ти нарешті чесна, — в його голосі з’являється насмішка. — Усе, що стосується тебе, «не моя справа». Але при цьому ти чомусь дозволяєш собі ходити ночами по смердючим барам, ніби в тебе взагалі немає інстинкту самозбереження.

— Я там працюю, — закипаю я. — Це називається «заробляти на життя», якщо ти раптом забув.

— Я добре знаю, що таке заробляти, — холодно каже він. — Я просто не можу зрозуміти, чому дівчина з головою, обирає найгірше місце для роботи.

— Це ти вирішив, що воно найгірше, — стискаю зуби. — Для мене це просто робота.

— Для тебе це — небезпечно, — відрізає він. — І звісно, мене це бісить.

Я втикаю погляд у своє відображення в вікні. Бліде обличчя, темні очі, стиснуті губи. Мені хочеться вдарити кулаком по склу.

— Тебе все бісить, що ти не можеш контролювати, — кажу. — Тут, скоріше, проблема не в барі. Проблема в тому, що я не піддаюся твоєму впливу.

— Не драматизуй, — його пальці сильніше стискають кермо. — Якби я хотіа контролювати все, ти б уже давно не сиділа в цій халупі, де ти зараз живеш.

— О, почалося, — я сміюся глухо. — І що, куди б ти мене посадив? У свій двоповерховий пентхаус? 

— Принаймні там би ти не розносила алкоголь п’яним мужикам, — сухо відповідає. — І не поверталася б додому вночі одна.

— Так от що тебе цікавить, — я повільно повертаю голову до нього. — Не те, що мені важко. І навіть не те, що я втомлююсь. А те, що на мене хтось дивиться, крім тебе.

Кутик його губ смикається, але це не посмішка.

— Не приписуй собі зайвого значення, — голос стає холоднішим. — Ти не центр мого Всесвіту.

— А поводишся, ніби саме так і є,  — кидаю з посмішкою. — Того не торкайся, там не працюй, з тим не їзди.  Може, одразу на лобі клеймо поставиш?

— Не спокушай, — сухо кидає він. — Бо ідея, справді, непогана.

Я шалено хочу його вдарити. Або вийти з машини на ходу аби тільки не відчувати цього пекучого поєднання злості й… чогось ще.

— Ти мене не знаєш, Артеме, — кажу низько. — І ніколи не знав.

— Серйозно? — він криво усміхається. — Дівчинка в п’ятнадцять, яка стоїть на кухні і червоніє до вух, зізнаючись, що закохана. Це випадково не ти була?

— Замовкни. — Я скам’яніла.

— Ти сама почала, — байдуже продовжує він. — Я пам’ятаю твій погляд, ці твої руки, які тремтіли. І твоє «я закохана». — Кидає на мене важкий погляд. 

— Ти ніколи не вмів бути чоловіком, — випалюю. — І тоді теж. Просто послав мене, як малу дурепу.

— Бо ти й була малою, — різко кидає він. — І так, дурепою, раз думала, що це взагалі прийнятна розмова між підлітком і старшим за тебе чоловіком.

— А тепер, значить, усе прийнятно? — гірко сміюся. — Тепер, коли мені вже не п’ятнадцять, а двадцять один, можна лізти в моє життя й вирішувати, де я маю працювати, з ким їхати й що робити? Дуже вчасно.

— Тепер ти достатньо доросла, щоб розуміти, у що влазиш, — каже він. — І саме тому мене бісить, що ти вважаєш нормальним продавати себе у барі.

Це б’є надто боляче. 

— Я не продаюсь, — шиплю до піни з рота. — Не всі вимірюють усе грошима.

— Насправді — всі, — каже спокійно. — Просто одні чесно це визнають, інші грають у святош.

— Ах так? — я криво усміхаюся. — А ти хто? Чесний? — Кидаю йому у відповідь. — Чоловік, який приходить у бар, сидить і спостерігає здалеку, як дівчина працює, а потім виливає на неї бруд через те, що вона обрала саме цю роботу?

І тут я помічаю як його очі темнішають.

— Так, я сидів і спостерігав, — спокійно підтверджує. — Бо хотів зрозуміти, чим ти живеш, коли робиш вигляд, що в тебе «все класно».

— Тобі яке діло?! — виривається в мене. — Хто ти мені, щоб копатися в цьому?

Він не одразу відповідає. Тільки щелепа напружується, пальці ще сильніше стискають кермо.

— Ніхто, так? — нарешті каже. — Просто брат твоєї подруги, який мав би, напевно, закрити очі й сказати: «вона доросла, сама розбереться».

— Саме так! — кидаю. — Було б чудово.

— От тільки мені складно спокійно дивитися, як тебе хтось може взяти за лікоть біля туалету, — холодно додає він. — Або притиснути до стіни у стані алкогольного сп'яніння.

У мене всередині щось стискається, бо я бачила, як деякі клієнти дивляться. Як іноді треба виривати руку з чужих пальців. Але Артему це знати не треба.