Розділ 7

Христина

Коли двері за Артемом зачинилися, здалося, ніби хтось вимкнув невидиму напругу в повітрі. Бар знову став просто баром. Музика була занадто голосною, люди —  п’яними, а робота — надто звичною.

Я видихнула, поставила піднос на стійку й змусила себе повернутися в режим «офіціантки».

— Все нормально? — кивнув Сашко, не відриваючись від шейкера.

— Так, — відповіла я автоматично. 

Він кинув на мене короткий, але уважний погляд. Мені здалося, що він хоче щось запитати, але передумав. І слава Богу.

Далі було все просто: столи, замовлення, усмішка, «що вам ще?», «доброго вечора».
Тіло працювало на автопілоті, наче хтось натиснув кнопку «робити вигляд, що все нормально». Але варто було зупинитися хоча б на секунду і в голові одразу спливали усі сказані Артемом слова.

Я стискала зуби, носила келихи, протирала столи. І робила вигляд, що в мене все під контролем. До закриття залишалося пів годинки, коли народ почав розповзатися.
Хтось ще допивав, хтось вже поспішав до дому а, хтось все ще залишався біля барної стійки, чіпляючись за останній коктейль, наче від нього залежить все життя.

Я вже відчувала втому в ногах і спині, але нічого...я звикла. Втома для мене — це нормально.  Вона хоча б зрозуміла. Не те, що оце все всередині.

— Ну що, геройка, — Сашко кинув ганчірку на стійку, коли останні відвідувачі вийшли. — Знову сама додому?

— А як інакше? — я стягнула фартух, склала його рівненько. — Вибір не великий. 

— Не смішно, — він сердито насупився. — Ти бачила, що за контингент тут інколи буває? Я не хочу потім читати про тебе в новинах.

Я пирхнула, але всередині щось неприємно сіпнулося, бо «контингент» я справді бачила. І не раз.

— Я нормально дійду, — відповіла я м’якше. — Тут недалеко.

— Я сьогодні на машині, — Сашко махнув ключами. — Давай підвезу. Все одно по дорозі та і я буду спокійніше спати.

Сашко був хорошим, простим хлопцем. Тим, хто не ставить складних запитань і не дивиться так, ніби оголює тебе.

— Гаразд, — нарешті кивнула я. — Тільки якщо тобі по дорозі.

— О, — він усміхнувся. — Спасибі, що дозволили, ваша високість.

Я закотила очі, але усмішка все одно вислизнула. Мені раптом стало трохи легше. Так, ніби все-таки є у моєму житті щось хороше.

Ми вийшли через службовий вихід. Ніч зустріла нас холодом і глухою тишею двору за баром. Повітря пахло сирим асфальтом і димом від цигарок.

— От моя красуня, — Сашко показав на свою невелику темну машину на стоянці поруч. — Не смійся. Хоч маленька, але хоча б їде.

— Я й не сміюся, — я поправила сумку на плечі. — Якщо везе мене додому, то вона вже прекрасна.

Я зробила крок до машини, і в ту ж секунду помітила іншу. Велику чорну та дуже знайому у дальньому кутку стоянки, трохи відсторонено від інших автівок.  Фари вимкнені, двигун теж, але силует за кермом було видно достатньо чітко.

Я завмерла на місці. Сашко цього не помітив і вже відкривав двері свого авто.
Мені не треба було приглядатися. Я відчувала його присутність ще до того, як зустрілася поглядом.

Артем... Він сидів так, ніби це було нормою, ось так чекати годинами вночі на стоянці біля бару, де «йому не подобається, що я працюю». Наші погляди перетнулися через кілька метрів. Очі в очі. І світ на мить звузився до невеликої відстані між нами.
І тут, Сашко нарешті озирнувся:
— Ти що, вросла там? Сідай, замерзнеш…

Я ковтнула слину, відриваючи погляд від чорної машини.

— Саш, — голос прозвучав хрипло. — Ти… їдь. Я, мабуть… пішки пройдусь.

— Ще чого, — він насупився. — Ти себе чуєш? Христю, я нормально тебе підкину, тож давай без героїзму. 

І тоді в ситуацію втрутився голос, від якого в мене шкіра вкрилася мурашками.

— Вона нікуди з тобою не поїде.

Спокійний та рівний, але в кожному слові відчувається сталь. Ми обоє одночасно обернулися.

Артем вже вийшов із машини й неквапно наближався. Без поспіху та зайвої злості. У темному пальті, з руками в кишенях, ніби це його територія, і він зараз просто наводить порядок. Сашко вмить скривився, але не відступив.

— Чувак, ти хто такий? — холодно кинув він.

Я відчула, як мені хочеться провалитися під асфальт.

— Саш, не треба… — прошепотіла я.

— Хто я — це не має значення, — Артем навіть не глянув на нього. Весь його погляд був прикутий до мене і серце боляче стиснулося.

— Артем, — я видихнула. — Ти… що ти тут робиш?

— Тебе чекаю, — просто відповів він. — Ми не закінчили нашу розмову. 

— Яку розмову? — вліз Сашко, вже відверто напружений. — Дівчина ж сказала, що поїде зі мною.

— Ні, — Артем нарешті перевів на нього погляд. — Вона так не казала.

— Взагалі-то… — Сашко обернувся до мене. — Ти ж погодилась.

Я на секунду заплющила очі. Це був момент, коли треба було зробити правильний вибір. Тільки я не була впевнена, яке «правильно» є в цій ситуації.

Вони такі різні. Простий, зрозумілий та нормальний Сашко. І Артем, від одного погляду якого у мене тремтять руки.

— Я… — почала я невпевнено. — Саш, вибач, я справді… сьогодні не поїду з тобою.

Слова прозвучали тихо, але чітко. Він кліпнув, ніби не відразу зрозумів.

— Серйозно? — в його голосі з'явилася образа. — Через нього?

— Це не твоє діло, — сухо кинув Артем.

— Я з тобою не розмовляю, — Сашко злився вже відкрито. — Я взагалі тебе не знаю.

— Але я знаю, хто ти, — Артем говорив тихо, але так, що кожне слово було, як відбиток. — Ти — хлопець, який хоче скористатися гарною нагодою. Чи не так?

— Та пішов ти…

— Саш, досить! — різко перебила я, навіть здивувавшись силі власного голосу.

Обидва замовкли. Обидва подивилися на мене. Я вдихнула глибше.

— Саш, дякую, що запропонував підвезти,  — сказала я тихо, але твердо. — Справді. Але далі я… сама. Гаразд?