Розділ 6

Христина 

В університеті завжди пахне втомою і чужими розмовами. Цей запах зазвичай заспокоює мене, бо нагадує, що життя складається з дрібниць, з планів на день та конспектів, але сьогодні він не допомагав.

Я сиділа в аудиторії на третьому ряду, дивилась на дошку і старанно робила вигляд, що слухаю. Насправді ж кожне слово викладача проходило повз, не зачіпаючись ні за що всередині.

Перед очима знову і знову виникав ранок.
Чорна машина під під’їздом. Його погляд.
Його голос, спокійний і впевнений, ніби він не питав, бо вже знав відповідь.

Я не збираюся ховатися...Ці слова засіли десь глибоко, між серцем і горлом, і тепер я не могла їх витрусити. Я намагалася переконати себе, що це нічого не означає.
Що він просто старший брат Марини.
Що це просто дивний збіг, проста ввічливість, звичайна турбота.

Я жила без нього стільки років. Навчилася.
Вижила. Збудувала свій маленький тихий, обережний та контрольований світ. І тепер він не має права просто з’явитися і все це похитнути.

— Христино, ти з нами? — тихо шепнула Марина, нахилившись до мене.

Я здригнулася й швидко кивнула.

— Так, вибач… задумалась.

Вона кинула на мене уважний погляд, але нічого не сказала. Я була вдячна їй за це.
Бо якби вона запитала про що, я б не змогла відповісти, не зрадивши себе.

Пара за парою минали повільно, ніби хтось навмисно розтягував час. Я записувала конспекти, робила нотатки, механічно відповідала на запитання.
Робила все правильно. Так, як завжди.

Тільки всередині мене весь час жила одна нав’язлива думка, що він знає, де я живу. Він знає більше, ніж я дозволяла комусь знати. І від цього було водночас лячно… і дивно спокійно.

Після останньої пари я не затрималася. Не пішла з Мариною на каву, не лишилася в коридорі обговорювати дрібниці. Мені хотілося рухатися.тБути серед шуму.
Загубитися...Підробіток у барі завжди рятував у такі дні.

Бар розпочинав роботу ближче до вечора.
Я зайшла через службовий вхід, переодяглася у форму й зібрала волосся у хвіст. Чорна майка, фартух, мінімум макіяжу. Тут я була не Христина зі спогадами й страхами. Тут я була просто офіціанткою.

— Привіт, — кивнув бармен Сашко, не відриваючись від полірування склянок. — Сьогодні буде людно.

— Як завжди, — відповіла я і навіть зраділа цьому.

Перші відвідувачі з’явилися швидко.
Сміх, музика, дзенькіт посуду, все це накривало мене, мов хвиля. Я носила напої, приймала замовлення, усміхалася, жартувала. Руки рухалися автоматично, тіло пам’ятало кожен крок. І вперше за день я змогла трохи видихнути.

Тут ніхто не дивився на мене так, ніби знає мене зсередини. Тут не було минулого.
Тут не було Артема. Принаймні… я так думала.

Я саме ставила коктейлі на стіл у дальньому кутку, коли відчула це дивне знайоме напруження. Наче повітря раптом стало густішим. Наче хтось дивився.

Я повільно випрямилася і, сама того не бажаючи, підняла погляд у бік барної стійки. Він стояв там. Темний піджак, спокійна постава, погляд, що миттєво знайшов мене серед десятків людей.
Артем.

Моє серце зробило різкий, болісний стрибок. Ні...Тільки не тут.

Він не усміхався. Не махав рукою.
Просто дивився — так, ніби знав, що я обернуся. І в ту мить я зрозуміла, що скільки б я не намагалася жити так, ніби його досі немає, він вже знову був частиною мого життя. І цього разу, значно ближче, ніж я дозволяла собі уявити.

Я зробила вигляд, що не помітила його одразу. Це була брехня і собі, і світові.
Бо я відчула Артема ще до того, як підняла очі. Повітря ніби згустилось, музика стала глухішою, а спина напруженою, наче хтось торкнувся її поглядом.

— Христино, — його голос з’явився поруч несподівано тихо. — Можемо поговорити?

Я саме ставила рахунок на барну стійку. Пальці ледь не здригнулися. Повернулась повільно, так, ніби мені справді байдуже.

— Я на роботі, — сказала рівно. — Якщо вам щось потрібно — зверніться до бармена.

— Мені потрібна ти, — відповів він так само рівно. — І це не замовлення.

Я ковтнула повітря. Навколо хтось сміявся, хтось кликав офіціантку, але для мене простір звузився до нас двох.

— Артеме, — я знизила голос. — Будь ласка. Не тут.

Він кинув короткий погляд довкола, потім кивнув у бік темнішого проходу біля складу.

— Дві хвилини.

Я пішла першою. Не тому, що він сказав. Тому що тікати було нікуди. Там було тихіше. Запах алкоголю змішувався з металом і холодом. Я схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати зібраною.

— Це… не найкраще місце для розмов, — почала я. — І якщо Марина дізнається, що ти…

— Христино, — перебив він. — Подивись на мене.

Я не хотіла. Але подивилась. Його обличчя було серйозним. Без злості. Без посмішки.
Тільки з тим самим напруженням, яке я бачила зранку.

— Ти тут працюєш давно? — запитав він.

— Достатньо, — сухо відповіла я. — І це не твоя справа.

— Це моя справа, — сказав він тихо. — Бо це місце небезпечне.

Я усміхнулась трохи різко і майже зухвало.

— О, серйозно? — я нахилила голову. — Це бар, Артеме. Не підпільний клуб. Тут охорона, камери…

— Тут п’яні чоловіки, — перебив він. — Гроші, конфлікти. І ти.

Оце «і ти» вдарило сильніше, ніж будь-які аргументи.

— Я справляюся, — відрізала я. — Я не дитина. І мені не потрібен… опікун.

Він зробив крок ближче. Не торкнувся — але я відчула тепло.

— Тоді слухай, як доросла, — сказав спокійно. — Я не хочу, щоб ти тут працювала.

— А я не хочу, щоб ти вирішував за мене, — майже прошепотіла я.

Між нами повисла тиша. Він дивився довго. Зважував. Вибирав інші слова.

— Я заплачу, — сказав нарешті.

Я кліпнула.

— Що?

— Гроші, — повторив він. — Стільки, скільки ти тут заробляєш. Навіть більше. Щомісяця.