Розділ 5

Христина 

Я стояла кілька секунд, як вкопана. Чорна машина під під’їздом. Ранковий холод, що одразу пробирає крізь пальто.
І він за кермом. Реальний. Не зі сну. Не з повідомлень. Просто тут.

Артем підняв погляд, зустрівся зі мною очима й ледь помітно кивнув, наче це було абсолютно логічно, чекати мене під домом на світанку.

— Доброго ранку, Христинко, — його голос прозвучав спокійно, майже буденно, коли я підійшла ближче. — Сідай. Підвезу.

Ніякого «можна?», ніякого «як ти?».
Просто констатація: сідай.

— Я… — я стиснула ремінець сумки в пальцях. — Я піду пішки.

Він легко, навіть трохи насмішкувато, скинув брову.

— Серйозно? — поглянув на годинник. — У тебе є час, та ще й мерзнути на зупинці?

— Я не мерзну, — автоматично збрехала я, бо холод уже встиг залізти в кістки. — Мені так зручніше.

На обличчі Артема з’явився той вираз, який я вже встигла згадати. Спокійна оцінка, легке напруження щелепи, коли щось йде не за його планом.

— Христинко, не починай, — сказав він тихо, але тон… тон був зовсім не м’яким. — Сідай у машину.

Десь углиб серця це влучило боляче.
Наче повернуло в той день, коли він так само сказав: «Йди, вчи уроки». Командою.
Без права заперечення. Я зітхнула, опустила погляд на асфальт.

— Це не… не треба, — видавила я обережно. — Справді. Я вже звикла.

— Я бачу, до чого ти звикла, — різко відповів він. — І мені це не подобається.

Я підняла на нього очі.

— А це щось змінює? — слова вирвалися самі, надто чесні. — Те, що тобі подобається чи ні?

Кути його губ ледь смикнулися, але посмішкою це не було.

— Змінює, — спокійно сказав він. — Бо я вирішив, що тепер ти не будеш їздити в забитій маршрутці, коли я можу просто підвезти.

Мені хотілося розсміятися. І розплакатися. Одночасно. «Вирішив». Як же по-артемівськи.

— Послухай, — я зціпила зуби. — Я не можу так просто… сісти до тебе в машину.

— Чому? — жодної агресії, просто пряме запитання.

Ось воно. Головне. Те, що я крутила в голові, коли спускалася сходами.

— Тому що нас можуть побачити разом, — тихо відповіла я. — Марина. Або хтось, хто скаже Марині.

Він мовчав кілька секунд. Вітер торкнувся мого волосся, кинув кілька пасм на обличчя, але я навіть не відвела їх.

— І? — спитав він нарешті.

Я закліпала.

— Як це «і»? — не витримала я. — Вона моя найкраща подруга. Ти — її брат. Якщо вона побачить, як я виходжу з твоєї машини перед універом, це буде… дивно.

— Для кого? — його голос став нижчим. — Для тебе чи для неї?

Мені захотілося відступити на крок назад.
Він вмів так ставити запитання, що вони звучали як діагноз.

— Для всіх, — відповіла я вперто. — Мені не потрібні зайві розмови. Я не хочу, щоб хтось щось собі надумав.

— Запізно, — тихо кинув він. — Люди завжди щось собі надумують.

Я стиснула губи.

— Тоді хоч би не давати їм причину, — ще тихіше сказала я. — Артеме, я не хочу, щоб Марина щось помітила.

Ось, нарешті. Те, що болить. Не «люди». Не «чутки». Вона. Артем подивився на мене довго, так, що мені захотілося опустити погляд, але я змусила себе витримати.

— Ти її боїшся? — запитав.

— Ні, — одразу заперечила я. — Я боюся її втратити.

Це прозвучало тихіше, ніж я планувала. Артем важко видихнув, відкинувшись спиною до сидіння.

— Звичайно, — прошепотів він, більше собі, ніж мені. — Звичайно.

На мить мені здалося, що в його погляді з’явився той самий відбиток втоми, який я бачила колись давно, коли думки важчі за слова.

— Слухай уважно, — нарешті заговорив він знову, повільно. — Я не збираюся тягнути тебе за руку до машини. Хочеш — йди пішки. Мерзни, стій на зупинці. Це твій вибір.

— Дякую, що дозволив, — не стрималась я.

Він ледь помітно скривився.

— Але, — він проігнорував мій тон, — ти повинна зрозуміти одну річ. — Його голос змінився. Став тим самим, який не звикли ставити під сумнів. — Я не збираюся ховатися.

Ці слова зависли між нами, як щось важке й тепле водночас.

— Що? — я не зрозуміла.

— Я не збираюся робити вигляд, що тебе немає, — чітко повторив він. — Не збираюся відвертатися, якщо бачимося на вулиці. Не збираюся «випадково» проходити повз. Я вже колись так зробив. Одного разу. І, — він різко поглянув убік, ніби злився на себе, — більше не планую.

У мене всередині все стиснулося в маленький клубок.

— Ти говориш так, ніби… — я завмерла на півслові. Ніби ми вже щось. Ніби я вже когось для нього значу.

— Ніби що? — він нахилився ближче, поклавши передпліччя на кермо. — Ніби я маю право на тебе?

Я проковтнула повітря. Мовчання між нами стало нестерпним. Я відчула, як червонію, як тремтять пальці. Як десь у грудях знову піднімається стара, знайома паніка: ти знову зробиш щось не так, знову скажеш зайве.

— Я… не можу просто сісти до тебе у машину, — сказала зрештою, тихо, але твердо. — Не зараз.

Він дивився на мене ще кілька секунд.
Потім повільно кивнув. Без усмішки та злості.

— Добре, — сказав він. — Сьогодні — ні.

Чомусь від цього «сьогодні» по шкірі пробігли мурашки.

— Але ти повинна знати, — він не відводив погляду, — я не зникну як раніше.

Я стисла ремінець сумки ще сильніше, ніж до цього.

— Не треба нічого, — прошепотіла я. — Давай просто… залишимо все так, як є. Ти — брат Марини. Я — її подруга. І крапка.

На мить в його очах промайнуло щось небезпечне. Ніби йому дуже не сподобалося це «і крапка».

— Ти справді думаєш, що так буде? — спокійно спитав він.

Я не відповіла. Бо не вірила власним словам навіть сама. Він відкинувся на сидіння, подивився вперед, потім знову на мене.

— Йди, — сказав тихо. — Запізнишся.

Це «йди» боляче відгукнулось минулим.
Тільки тон був іншим. Не зверхнім. Швидше — стриманим.